«П’ять життiв, прозоскайп», роман

  ХІХ   
 
Липневі задухи йдуть не з неба, не від Дніпра, а від тиші. Уночі щільної і прозорої тільки з виду. Бурштин із заснулою у нім комахою  зблисками на пальцеві Євгенії  до подуманого додав: «Кожна ясність оманлива. Тільки й того, що заколисує». Євгенія знала, що це не так, але погодилася – злагода зі  світом теж оманлива, проте без неї важко.
І з нею важко.
То з тобою важко – все б печалилася, на когось чекала, накликала сльози. Аби їх витерти і спокійно настукати: «Помите рабами місто спішило надихатися, а може й забути про учорашні гульбища імператорської гвардії. Чергові роковини Володаря давали їй дозвіл вбивати і бути нищеною готовим до цього дня плебсом, якому теж дозволялося братися за зброю. Сам імператор завбачливо з міста виїжджав. Так  нашіптувала або повідомляла промовистими жестами його челядь, що здогадувалася: невідомо звідки він спостерігає за черговою кривавицею, а тих, хто це бачить, упродовж дня спроваджує за місто. Звісно, мертвими.
Смерть має чутися пересиченою. Убивці – втомленими. Убивані – вільними. У майбутніх театрах ця градація умонастроїв буде накрита вінками високої поезії. Теж покликаної робити дійсним не бажане, а дійсне. Але мистецьки оббріхане. Прожени  з життя смерть, воно вкриється струпами. Прожени поховальний обряд – воно повернеться до каннібалізму. Прожени сльози – воно засмердиться. Що більше сліз, то більше самопрощ. Але не самої прощі, бо кожен існувальний крок – злочинний».
Це написалося  само. В обхід замовчуваної правди – мистецтво як було, так і залишається зміною набухлих  гноєм і кров’ю бандажних накрить сумління. Завше не чистого і завше  садистськи тортурованого. У тому числі митцями…
Євгенія прислухалася: за стіною щось відбувалося. При ніколи не чутній звуковій гаммі… Можливо, це в ній  щось силкується… збулькнути? Живе, але безсловесне… Так мали б поводитися злодії снів: вона колись їх придумала. Бігають по хаті, а той чи та, що сплять, од них затуляються. Бо сон ось-ось спорсне, і лови його. Де? Кинешся за одним, прогавиш наступний.
Вона тоді науявляла ще багато чого… Щоночі на землю приходять збирачі всього казкового. Ним бавляться. Або накидаються. Як непотребом. І сон  тріпочеться десь на вітрі… Щось таке…
Той професор мав би на цьому всьому тямитися. Інфернал. Не злий, Данило каже – жартун. Специфічний – вона запам’ятала, що він сказав про неї: ходяча нота.
Цікаво, яка саме частка ноти йому сподобалася найбільше? Напевне – низ…
Набридло писати. До сказу. Називається –  літо… Пора розпусти… 
Хто ж це там схлипує?  Краще б наспівував. Як вона, коли бере до рук платівку з Коганом.  Мелодійний тремт за мить  до приходу мелодії – це ж скрипкова розкіш. Сусід теж живе серед розкоші…