«Переклади»

Расул Гамзатов
Журавлі

Мені здається часом, що солдати,

Не повернувшись із лихих боїв,

Не в землю полягли відпочивати,

А обернулись в білих журавлів...

 

З тих давніх пір до цього часу в далі

Летять і нам курличуть з висоти...

Чи не тому затихнеш у печалі,

Коли у небо споглядаєш ти...

 

Так втомлено і тихо-потихеньку

В осінньому тумані ключ снує...

У їх шерензі проміжок маленький —

Хто знає, може місце то моє...

 

Колись настане день і з журавлями

Я попливу у сивій тій імлі...

З небес гукну пташиними жалями

Всім тим, кого облишив на землі...

 

Мені здається часом, що солдати,

Не повернувшись із лихих боїв,

Не в землю полягли відпочивати,

А обернулись в білих журавлів...
________________

       Мне кажется порою, что солдаты

С кровавых не пришедшие полей,

Не в землю нашу полегли когда-то,

А превратились в белых журавлей.

 

Они до сей поры с времен тех дальних

Летят и подают нам голоса.

Не потому ль так часто и печально

Мы замолкаем глядя в небеса?

 

Летит, летит по небу клин усталый,

Летит в тумане на исходе дня.

И в том строю есть промежуток малый —

Быть может это место для меня.

 

Настанет день и журавлиной стаей

Я поплыву в такой же сизой мгле.

Из-под небес по-птичьи окликая

Всех вас, кого оставил на земле.

 

Мне кажется порою, что солдаты

С кровавых не пришедшие полей,

Не в землю нашу полегли когда-то,

А превратились в белых журавлей.

***

Булат Окуджава

Ці очі глибокі, як неба блакить,

Погасло в них сонце ясне...

Лиш тисне на мене це небо й гнітить —

Вона так кохає мене...

 

Давай розлучатись, прощення нема...

Нам ниє будення сумне,

Що порожньо в грудях, суцільна пітьма —

Вона так кохає мене...

 

Мені би своїми шляхами іти...

Вояка старий не зітхне,

Бо гідність свою не зумів вберегти —

Вона так кохає мене...
___________________

      Глаза, словно неба осеннего свод,

и нет в этом небе огня,

и давит меня это небо и гнет —

вот так она любит меня.

 

Прощай. Расстаемся. Пощады не жди!

Всё явственней день ото дня,

что пусто в груди, что темно впереди —

вот так она любит меня.

 

Ах, мне бы уйти на дорогу свою,

достоинство молча храня.

Но, старый солдат, я стою, как в строю...

Вот так она любит меня.

 

***