«ЗЛАМАНІ СХОДИ», роман, частина 2

Розділ вісімнадцятий

Повечеряв з Вовою у ресторані «Голубий силует». У  холодному світлі залу Удовенко виглядав сірим ненаситним монстром, упирем, що жадібно длубався у м’ясному рагу, цмокав й зі скрипом рвав зубами хліб, ніби цілу вічність не їв і наздоганяв прогаяне. Друг виглядав несправжнім, ніби спроектованим голубим променем. Гойдався і зникав, тільки чвакання чулося. Вся зала хиталась у місячному мареві й здавалась нереальною. Змушував себе зосередитись і не пливти у дрімоту. Вові легше, він прагматик, не переймається дурницями. А мені було неспокійно, я смикався й нетерпляче позирав у тарілку Удовенка. Всередині натяглась тятива й тонко бриніла…

- Вово, в тебе алергія буває? – запитав товариша.

- Алергія? На що?.. – Володимирова виделка зависла над столом.

- На людей! – буркнув я і звівся.

Завтра дізнаюся, що сталося з татом.

А мама вже ніколи не довідається.

Чи хочу, щоб швидше настало завтра?..

Я його боюся…

У маминій квартирі було порожньо й незатишно. В оселях померлих і тиша нежива. Якимось чином у цих стінах відчувається, що жителів нема, померли. Чи то мені ввижається?

Сусідка тітка Марина ніби нас чекала – тільки ми з Вовою зашуміли біля дверей, як вона визирнула.

- Ой, Юрчику, а я до вас! – вигукнула й показала на дитячу лійку з водою. – Твоя мама просила вазончики поливати…

Вона це сказала так, ніби мама поїхала на кілька днів і скоро повернеться. Я запевнив її, що сьогодні сам поллю, заштовхав Володю всередину й замкнувся. Не хотів нікого бачити, всі мене дратували. Емськ був мені чужий, бо убив батька. Місто, в якому народився, отруювало душу. Жодні спогади про маму й дитинство не перекривали мого смутку у квартирі, де ніхто не живе. Поверховий Шаман, який заплутався у цій справі, теж дратував. І Вова, який никав по чужих кімнатах, наче на екскурсії, неймовірно діставав. Мене переповнювали злість і неспокій. Нічого не складається, ніби проклятий. Ія з сином утекла у Мілан. Київська квартира спалена й залита водою. Тесть хмурить брови й чекає, коли нарешті відчеплюсь від дочки. Навіть Удовенко, і той хоче обманути з новим ремонтним боксом…

- Це твій тато? – Вова взяв із маминого столу татів портрет і приніс у вітальню.

- Поклади! Не чіпай! – гаркнув на нього, наче він був винен у всіх моїх бідах.

З портрета дивився батько, якого я не знав. Він тут залишився сам у квартирі. Його погляд шукав маму, але не міг знайти. Мама лежить похована у Києві. І я не знаю, що йому відповісти на той погляд. Що таке доля і як вона складається? Чи є на цьому світі справедливість і чого вона обійшла нашу сім’ю? Ці болючі питання мене розпирали й зводили з розуму.

Я лежав, поклавши татів портрет на груди, й слухав, як у сусідній кімнаті длубається у книжках Удовенко. Вова виріс у селі, де були три книжки й три корови. Батьки, звичайно, зробили вибір на користь трьох корів, яких Володя пас на вигоні з раннього ранку до пізнього вечора. Неслухняні рогаті корови, що намагались утекти, досі йому сняться. Тепер приятель за власною ініціативою купує історичні книги, особливо ті, що стосуються археології та артефактів. Зате в нього все гаразд на сімейній ниві: тато й мама далі господарюють біля хати, шлють йому та сестрі Зоряні, яка працює бухгалтером на мотоциклетному заводі, домашні передачі. Вова женився і має трьох дітей, які вигризають йому печінки. Жінка Герта його любить лише в ті дні, коли він приносить гроші. Якби не я з іподромом Еда Хезерлі, з фальшивою ставкою, то її любов була б ще скупіша. У Вови все складеться гаразд, я в цьому впевнений.

Це я буду хлипати від задухи й шукати свого місця.

А якщо в мене його нема?..

Я перетворююсь на соціопата?..

І як тут не повірити в паралельні реальності професора Цуркана?..

Зранку прокинувся й побачив, що Вова спить, не роздягнувшись, на маминому ліжку.