«ЗЛАМАНІ СХОДИ», роман, частина 2

Розділ двадцять другий

Останнім часом я ходжу по своїх слідах кругами, тож без роздумів завернув у кафе «Енн плюс Бі», де стільці б’ють копитами, з фольклорних прикрас сиплеться пилюка, але відмінна віденська кава. Заради власних смакових рецепторів можна пожертвувати тимчасовими незручностями. Дівчина за стійкою була сама у порожній залі, тож з охотою почала чаклувати біля кавового апарату. Вона натхненно глянула на нас, ніби ми були найдорожчими гостями. Гриць Бурий з опаскою кинув погляд під стелю на дерев’яні колеса й вибрав місце біля вікна. Він мав задоволений вигляд, ніби ми здобули несподівану перемогу у безнадійній ситуації.

- Він прив’язаний до свого часу, як пес до собачої буди, - буркнув, ніби Іларій Шаман.

Старого слідчого обвели округ пальця, це вже було ясно. Він не міг нічого розслідувати під тиском колег, які вчинили злочин. І відступив, сплутаний обставинами.

- Кого ти маєш на увазі? – запитав я детектива.

- Мент він і в Африці мент, - із задоволенням спробував кави Гриць. – Проминула ціла епоха, а Збруєв залишився майором. З гнилим душком… На рахунках мільйони, а в приймальні бандити, довгонога дівка і совкова склянка на столі. Ви вірите, що він правду сказав?

- У мене немає вибору, - відповів на його сумніви. – Сказане ним хоч трохи відкриває нові можливості… Може перейдемо на «ти»?

- Не люблю з клієнтами фамільярності, - усміхнувся собі під ніс Григорій. – Відстань дисциплінує… Збруєв скинув на полковника Сахна свою кулю із табельного Макарова. Була кругова порука, то всі мовчали. Тепер начальник міліції мертвий, сержант Литовченко полетів із вікна… Ментовський пес хоче зірватися з ланцюга. Збрехав у дрібницях, збреше й в основному. Що збираєтесь робити?

- Є тут у мене ще один… прив’язаний. Треба його навідати. Ти зі мною?

Детектив кивнув. По суті, сьогодні він працював на мене і на свого дядька з розтоптаною репутацією. Йому було цікаво, чим закінчиться історія, що зламала кар’єру Іларія.

Ми допили каву й подякували віденській чарівниці. Як шкода, що «Енн плюс Бі» знаходиться на задвірках міста, а не в центрі. Втім, оригінальне перестає бути оригінальним, якщо набуває масовості…

Перекинута чашка Центру біоакустичної корекції мозку зблискувала скляною черепашкою і була схожа на чудернацький космічний об’єкт, що несподівано приземлився посеред безбарвних і сірих будинків Микільської Борщагівки. На об’їзній автостраді текла нестримна ріка машин, а тут, за грядою крихких тополь та новітнім Змієвим Валом, одразу потрапляєш у тиху заводь. Вулиця Тулузи була притиснена, приземлена скляною спорудою. Ми з Грицем побачили себе, розмножених, переламаних і рухливих, у безлічі стрімких вікон, що піднімались до пекучого сонця. Центр насторожено за нами спостерігав, ніби там, нагорі, за пілотським пультом, хтось вагався, пускати нас чи ні.

Проте двері розсунулись, коли ми наблизились. Датчики не знають страху й вагань.

За мармуровою перегородкою дівчата у хустинах із червоним хрестом запобігливо заусміхались. Вони були готові нас зрозуміти і допомогти. Детектив Бурий із сумнівом поглянув на свої туфлі на фоні бездоганної лискучої підлоги. Вони йому не сподобались.

- Ми до лікаря Томина, - сказав я. – Покличте його.

Роботи у хустинах зашепотілись і почали клацати клавіатурою комп’ютерів. Мабуть, для таких випадків у них була закладена спеціальна програма. Через кілька секунд одна з реєстраторів видала нам ввічливим голосом:

- Вас хоче бачити містер Слівінскі.

- Хто такий містер Слівінскі? – здивувався я.

- Це наш головний… лікар, - пояснила медсестра після невеликої заминки. – Йдіть зі мною до ліфта. Я вас проведу…

Ми з Григорієм перезирнулись і прошелестіли мармуровою підлогою. Дівчина попереду пливла і не озиралась, наче бачила нас і не сумнівалась, що ми підемо за нею. Тихий і плавний ліфт піднявся на третій поверх. Демократичний містер Слівінскі не мав приймальні, двері його кабінету виходили зразу на безлюдний коридор. Я встиг прочитати табличку: «David Slivinsky, chief manager». Дівчина з червоним хрестом відчинила двері й впустила нас всередину. І зразу зникла. У великому кабінеті я відчув себе мізерним. Далеко від мене біля вікна, що світило на всю стіну притлумленим сонцем, сиділа лисувата голова й дивилась блискучими мигдалевими очима. Згодом я зауважив, що голова таки була розміщена на тулубі, все нормально, мені примарилось. Містер Слівінскі височів за роздольним столом і оглядав нас. Він, як і детектив Бурий, любив тримати людей на відстані. Бо чим ближча відстань, тим важче дихати одним повітрям. На столі у головного менеджера стояв ноутбук і кілька кольорових течок. Стіл блищав чистотою, немов мармурова підлога у вестибюлі. Збоку біля довгої шафи перебирав книгами і брошурами ще один чоловік, затиснений краваткою. Він не цікавився нами й демонстративно гортав сторінки, ніби йому конче треба було знайти необхідний текст.

- Michael, doctor Tomin became toxic to us, - голова професора Доуеля вивчала нас, наче на рентгені. – What do you think?*

- Yes. It`s obvious,   - відклав книгу й поглянув на мене з Грицем Майкл. – I have not found novelty in his work. Filthy Communist Fake.**

-* Майкле, лікар Томин став для нас токсичним. Як ти вважаєш?

- ** Так, це очевидно. Я не знайшов у його праці новизни. Брудна комуністична підробка. (Переклад з англ.)

 

Я розумію англійську, мама постаралась. Тож їхні перемовини мене тільки роздратували. Що відбувається і що містер Слівінскі хоче?

- Шановний пане, - нарешті звернувся до мене господар кабінету. – Вже вдруге бачу вашу особу в нашому Центрі. Що вас цікавить?

- Мене цікавить лікар Томин. Хочу з ним проконсультуватись…

- Ви журналіст? – занепокоєно зметнув вказівним пальцем зі стола невидиму порошинку Девід.

- Журналіст, - підтвердив я. – Це вас непокоїть?

- Мене нічого не турбує, крім реноме Центру, - дещо ображено зблиснув мигдалевими очима містер Слівінскі. – Навіщо вам лікар Томин?

- Він причетний до зникнення мого батька, - випалив я, бо ці двоє мене розізлили. – Двадцять другого вересня одна тисяча дев’ятсот сімдесят восьмого року.

- Хочу нагадати, панове, що ми вільні люди у вільній країні, - патетично озвався детектив Бурий і підійшов, ламаючи межу, до крісла головного менеджера. – Маємо право на інформацію… Чи ви вважаєте інакше?

- Well… А хто ви будете? – відхилився обережний Девід.

- Я приватний детектив Григорій Бурий, - хлопець підійшов ще ближче. – Розслідую жорстоке вбивство.

- Доктор Томин відсьогодні у нас не працює, - зітхнув із жалем містер Слівінскі. – Але ми можемо його покликати, щоб ви тут… у нашій присутності… з ним поговорили. Justice must win. Справедливість повинна перемагати.

Він кивнув чоловікові, який перестав перебирати книги. Той безшумно проскочив біля мене і зник за дверима. Девід Слівінскі заклопотано відкрив білу течку й заглибився у папери. Він не хотів утрачати з нами ані хвилини. Григорій відступив від нього за невидиму межу й похитав головою, мовляв, панство із Центру щось темнить. Я не бажав витрачати свою енергію на чужоземних космонавтів, що залетіли на вулицю Тулузи, тож тільки знизав плечима. У мене була чітка мета і я з нетерпінням чекав на зустріч з асистентом професора Цуркана. Куди вони поділи мого тата?.. Просте питання, на яке хочу почути відповідь.

Невдовзі двері відчинились і в кабінет прослизнули Майкл і лікар Томин. Мусій Мусійович виглядав зіщуленим і прибитим. Халат на ньому обвисав, ніби  позичений. Кишені віддувались від серветок. Злякані очі побачили мене й детектива, запобігливо зупинились на містері Слівінскі. Керівник Центру захлопнув теку і стомлено зблиснув мигдалевим поглядом на Томина.

- Містере Томин, ви нам не все сказали, - промовив відсторонено. – Тут ось молоді люди цікавляться жорстоким убивством.

- Я нікого не вбивав! – зразу відрікся стривожений лікар. – Це наклеп!..

- Центр не може тримати людей, які перебувають під такою підозрою, - сухо відповів йому Девід. – Прошу, панове, питайте лікаря. А ми послухаємо.

- Скажіть, чи знали ви, що капітан Нефьодов привів у диспансер затриманого у лісі чоловіка? – запитав я, довго не роздумуючи.

- Мене не було… Два місяці хворів, - втупив очі у підлогу Томин. – Тієї осені ходив важкий грип… Мене звалила пневмонія і ледве вижив.

- А після хвороби хіба не можна було побачити, що перед вами чужий чоловік? Зовсім новий?.. Як можна було… експериментувати… над здоровою людиною? Чи вам все одно?.. – допитувався я.

Я не розумів цього монстра, що втупився у підлогу і здавався скромним та беззахисним. Він знущався з мого тата, свідомо зводив його з розуму й готував свою дисертацію. Які тортури й муки переніс батько!..

- З розхідним матеріалом тоді не рахувались, - втер губи серветкою Томин, що осмілів. – Я повернувся з Києва у грудні. Сніги були такі, що втонеш… Стежки глибокі, ліс завалений по верхівки дерев. Здавалось, зима прийшла навіки. Мені ще в голові шуміло від хвороби і я погано міркував. Але наказали їхати, бо наставав час звітів. Дивлюся, у палаті інший пацієнт. Я до професора Цуркана. А він сказав, що Борис Коломієць утік. Капітан Нефьодов його застрелив. Нам не можна було переривати експеримент… Й допустити витоку інформації. КДБ тоді б  розігнало лабораторію номер п’ятнадцять.

Борка Коломієць їх вкотре здивував. Блок «Зет» був обладнаний так, що звідти миша не втече, не те, що людина. Товсті ґрати на вікнах, металеві двері без ручок у палатах, ключі-відмички на посту у санітарів, ковані перегородки на коридорах, що ділили приміщення на сектори, які кожної миті можна було локалізувати. Світлова і шумова сигналізація, навкруги лікарні – паркан висотою три метри і з колючим дротом нагорі. В’їзд і виїзд суворо за перепустками з перевіркою транспорту. Особистий контроль медперсоналу і звірка з допущеними прізвищами. Практично неможливо вирватись. Тим паче, що контингент пацієнтів був з потьмареним розумом і поламаною логікою. Спланувати втечу ніхто б не зміг. А Борка відчинив усі двері й прохідну. З усіх засобів, що відкривали шлях до втечі, він обрав один, найдійовіший. Асистент Томин ще за півроку до втечі, зауважив дивну поведінку пацієнта. Йому розвішували на стінах плакати із заборонами та настановами, ніби з Біблії вибрані: «Не убий», «Не зраджуй», «Не кради», «Люби радянську владу», «Не протестуй», «Люби Вітчизну, як маму рідну», «Кажи тільки правду», «Слухайся старших». Його били струмом, щоб краще запам’ятовував настанови. Слина бризкала аж на стелю, лице перекошували судоми, що застигали й не відпускали, а він розмовляв, розмовляв, слова сипались із нього, ніби йому від того ставало легше. Якийсь був порядок у тих словах, смисл і значення, але ніхто на те бормотіння не звертав уваги. Борка дуже хотів жити і розумів, що ніхто його не врятує. Мусив покладатись на власні сили. Під неймовірними тортурами він розробляв свою методику впливу на мучителів. Та енергія, якою його катували, накопичилась у ньому й дивним чином подіяла. Борка оволодів гіпнозом. Він вибрав день, коли в лікарні не було професора Цуркана і асистента Томина. Тоді ніяких процедур не проводили й можна було з непотьмареним розумом все здійснити.

22 вересня 1978 року начальник охорони капітан Нефьодов з нагоди свого дня народження напився, як свиня, і заснув у флігелі, де був його барліг. Хропіння неслося аж до воріт, на яких стояв з гвинтівкою вартовий Роман Петров. Він усе пам’ятає: о котрій годині став на варту, коли заїхала машина з продуктами й коли вивезли брудну білизну, як запікало й заграло о п’ятнадцятій годині радіо, що стояло у нього на віконці, воно завжди о цій порі озивалось після годинної мовчанки. Під ті звуки до прохідної долинув могутній і розкотистий храп капітана Нефьодова, який упав одягнений на ліжко й не зачинив вікно. Все Роман Петров міг згадати: як заболіла рана на пальці, бо зачепив ременем гвинтівки – той поріз він необачно зробив собі, коли стругав паличку, щоб вткнути у ґрунт і підв’язати кущ жовтих хризантем, який посадила біля воріт медсестра Калина Майгуш з приймального покою. Жінка тими квітами тицяла, де могла. Квіти Петрову нагадували рідний дім під Рязанню і сусідську Валюшу, яка обіцяла ждати його з армії. Він навіть почав писати їй листа, надовго завмираючи поглядом на багряній стіні лісу. Але вартовий не міг згадати, коли мимо нього проплив, промайнув, прокрався Борка Коломієць. І на другому поверсі, де була його палата, де замки на кожному проході й повороті, ніхто не міг пригадати, як війнув мимо них окаянний псих. Чи вони йому помагали – самі відкривали або подавали ключі, це не встановлено, але повітряний Борка пройшов біля них, ніби Ісус Христос по воді. І жодного сліду не залишив. Якби не санітарка Ксенія Тягай, яка дисципліновано щодень о шістнадцятій годині проводила вологе прибирання, ніхто би до вісімнадцятої, коли починаються лікувальні процедури, відсутності Коломійця не виявив. А вона зчинила ґвалт, який підняв на ноги зачумленого капітана Нефьодова. Фактично Борка мав годину фори, щоб утекти від переслідувачів. Капітан Нефьодов з похмілля був злий і безпощадний. Він підняв на ноги п’ятьох солдатів-строковиків, що були в його невеличкому гарнізоні, й розіслав у ліс по різних напрямках. А сам взяв курс на Упирове болото.

Мусій Томин не знав усіх подробиць, що там відбулось. Результат утечі – заміна об’єкта дослідів. Привів молодого чоловіка, який був не рівня винахідливому втікачу. Той, новий, довго не міг узвичаїтись і зрозуміти, що все для нього скінчилось і змінилось. Навіть прізвище залишили за ним Коломієць…

- Його прізвище Холоденко! – вигукнув я й кинувся душити Томина. – Холоденко!.. Чуєш, сволото?..

Майкл і детектив Бурий відтягли мене від лікаря й силоміць посадили на стілець. Девід Слівінскі скидав на купу кольорові течки й бездумно забурмотів: «Так-так-так-так…» Він вкотре переконався, що інтуїція його не підвела. В цій країні люди ущербні, не знаєш, який дідько з них вискочить. А такі мають можливості, та все нереалізовані.

- Що було далі? Що ви зробили з моїм батьком?..

Я палаючими очима ненависно пропікав Томина. Той уже нічого не боявся, бо зрозумів, що в Центрі його не триматимуть. Зрештою, він ніколи нікого не боявся, за винятком професора Цуркана. За непослух професор реально міг припнути на ланцюг у палаті з лозунгами і проводити єзуїтські досліди. Система безправ’я у психлікарні належала йому.

- Років через п’ять у нового… пацієнта… внаслідок електрошокової терапії наступила ретроградна амнезія, - безбарвно відповів Мусій Мусійович. – Ми давали набагато вищий струм, аніж це прописано протоколами. Він втратив пам’ять, що стосувалась усіх подій до лікарні. У нас з’явився чистий лист, на якому можна було писати усе, що забажаєш.

- Не можу це слухати! – спробував зірватись зі стільця, але детектив Бурий натиснув з силою на плече. – Скільки ви знущались з мого тата? Ви його вбили?..

- Помер професор Цуркан… Прийшов Горбачов, почалась перебудова, - смирно бубонів колишній асистент. – Востаннє я бачив Коломійця… Чи… Вашого батька… Весною вісімдесят дев’ятого. П’ятнадцяту лабораторію закрили. Я приїхав, щоб позатикати діри. Підмести… Не хотів, щоб моє прізвище фігурувало. Овоч… себто… Ну… Він ще був там. Його перевели у звичайну палату…

- Все? – гаркнув я на Томина, ніби сам щойно вирвався з психлікарні.

- Все, - підтвердив асистент Цуркана і зачепився поглядом за просторе вікно.

- Тобто… У вісімдесят дев’ятому році… Коли мені було тринадцять, - забурмотів я уражено. – Мій тато був ще живий? Сидів у заґратованій лікарні зовсім недалеко від мене?.. І мама недарма чекала його... Вірила, що повернеться...

На мої риторичні питання ніхто не відповів.

- О-о-о!.. Як я вас ненавиджу! – простогнав.

- Persistent young man,* - сказав Майклові містер Слівінскі.

- Victim of the system,** - тихо відповів колега.

*Наполегливий молодий чоловік.

**Жертва системи. (Переклад з англ.)

Вони розглядали мене з допитливістю, як першовідкривачі, що висадились на незнайомий берег. Гриць Бурий потріпав по плечу, підштовхуючи, щоб я вставав. Розмовляти далі не було потреби, тому що Томин усе сказав. Недолюдок у білому халаті переминався й чекав на вердикт начальства. Ще зовсім недавно вони хотіли з ним укласти угоду, а сьогодні відвернулись.