«Алтинай», новелла

    * * *
Алтинай, яка останнім часом займала в моєму серці все більше місця, повинна була на літо відійти в тінь, дати місце нашим хлоп'ячим іграм. Все одно раніше вересня її не побачиш: починаються тривалі канікули, і на ці літні місяці вона може поїхати в село або сидіти вдома й вишивати, і спробуй тоді з нею зустрітися – це просто неможливо.  
Вона живе на іншій вулиці, там у них дуже зелено. Мені завжди подобалося проходити вузькою стежечкою повз їхній сад, особливо коли з гілок звисали різні фрукти. Сад радував мене посезонно: у травні – ніжними й пахучими абрикосами; в червні – чорними сливами, кислими, але все ж смачними. Липень запам'ятовувався персиками, що танули в роті, наче морозиво, а серпень – усім одразу: і виноградом, й інжиром, і гранатами!
Слив багато не з'їси, навіть якщо попросять, надто вже вони кислі! Після декількох штук аж зуби зводить, але інжиром та гранатами можна смакувати досхочу! Я, наприклад, міг з'їсти дуже багато. А найголовніше, Алтинай уже давно потайки пригощала мене всіма цими ласощами. Ми переїхали в селище недавно, всього чотири роки тому, тож на нашій ділянці, крім конюшини, ще нічого не росло; ночами нам доводилося відганяти зграї диких віслюків, які, мов божевільні, внадилися витоптувати саджанці. Інша справа у Алтинай: в їхньому саду росло все, видимо-невидимо! І тільки я був тим обраним щасливчиком, який пізнав смак цієї пишноти. Коли ми, повертаючись зі школи, наближалися до її будинку, Алтинай раптом стрімким кроком долала відстань, вигравши кілька дорогоцінних хвилин, щоб опинитися в саду раніше, ніж я, і вибрати для мене щось смачне... Вона передавала мені фрукти, простягаючи свої маленькі рученята через дерев'яну огорожу. При цьому їй доводилося ставати навшпиньки, витягуючись струнко, хоч огорожа була невисокою. 
Вперше вона пригостила мене фруктами, коли ми вчилися ще в першому класі. Дівчинка власноруч піднесла мені пригорщу слив... Того разу я простував стежечкою повз їхній тінистий сад, намагаючись не озиратися; вдавав, що стежка ця для мене – звичайнісінька, й проходжу тут, як усі, тільки тому, що шлях до школи – ближчий. Ближчий – от і все. Я знав, що не можна щодня вештатися тут, треба оберігати свою таємницю. Бо мої щоденні походи можуть викликати підозри: чому цей хлопчик постійно валандається нашою стежкою? Адже чимало й інших доріг! Та я нічого вдіяти з собою не міг, тож чимчикував саме тут – тільки тому, що це була стежка Алтинай... 
Іду по ній, змійкою біжить між сусідніми ділянками; здавалося б, цілком байдуже, а очима завжди шукаю її, аби не пропустити ту дорогоцінну мить, коли моя маленька кохана промайне раптом у гущі тінистих фруктових дерев. І ось одного разу озирнувся на хвильку, й серце тьохнуло: Алтинай, яка першою забігла у свій двір, чомусь не зустріла мене. Однак я побачив її: вона стояла за вікном, притулившись до бабусі, й показувала на мене пальцем. Я зніяковів, ніби на оглядинах. А бабуся Алтинай усе дивилася на мене своїм мудрим жіночим поглядом, посміхаючись беззубим ротом, та так чарівно, що її проникливу посмішку я запам'ятав назавжди. 
Пам'ятаю, того дня стояла задушлива спека. Полудень. Усе завмерло. Тіні – й ті сховалися під деревами! Прохолодою тягнуло тільки з саду Алтинай. А вона... вона показувала мене своїй бабусі. Зморшкувате обличчя старенької сяяло, й Алтинай теж посміхалася мені, виблискуючи білизною зубів...
Наступного дня мені було страшнувато йти до школи. Я боявся, що побачу Алтинай, її великі, сповнені ніжності очі, й не втримаюся, скажу, що вона мені сниться щоночі, що я кохаю її... А це могло засмутити її, тому що про любов не можна говорити вголос, адже якщо скажеш, вона пройде, випарується. І я свято вірив у прикмету. Цю істину відкрив мені мій двоюрідний брат, який зустрічався з дівчиною – Надійкою. А мій брат дізнався про цей секрет кохання у когось, кому він довіряв, а може, й прочитав в якійсь книзі для дорослих, і тому я беззастережно повірив йому. Брат ніколи не говорив «я кохаю Надю», а тільки: «Я одружуся на Надійці». 
Та я й сам розумів, що не можна про свою любов розповідати іншим. Адже це запросто може дійти до слуху братів Алтинай, старших за мене, чи навіть до вух її батька, а тоді – пиши пропало! Я, звичайно, не уявляв, чим усе це могло скінчитися, але знав, і не з чуток, які суворі звичаї панували в нашому селищі, де було неможливо щось приховати. Спробуй тут закохайся в когось без схвалення старших, а тим більше, завчасно, поки ти маленький. Тому я й тримав язик за зубами стільки років. І продовжував ласувати фруктами, які потай підносила мені моя обраниця. 
Наше кохання довго залишалося таємницею, ніхто не здогадувався, яку ніжність я відчував до Алтинай. Часом, уже засинаючи, я мріяв про всесвітній потоп, щоб – тільки разочок! – опинитися з нею в одному човні. Справді, якщо це трапиться, ми могли б запросто опинитися з Алтинай разом, в човні або на плоту, абсолютно одні, і тоді ніхто не міг би сказати, що ми це робимо спеціально, що ми навмисно усамітнилися...  
Так ми і пливли б із нею удвох, і пливли... Я б її захищав, заспокоював, щоб вона не плакала, побоюючись високих хвиль. У мріях своїх я в деталях уявляв собі цю картину: коли вона стане плакати, зголоднівши або смертельно стомившись, я заспокоюю її різними душевними словами. Правда, залишалося неясним, скільки може тривати цей страшний потоп, але хотілося, щоб він тривав хоча б кілька днів. Щоб на нас, коли пливли в човні удвох, не раз опустилася ніч, і Алтинай притискалася б до мене, як до єдиного рятівника, найближчої людини... 
Про те, чим ми будемо харчуватися, я навіть не замислювався. Мабуть, вирішив, що в такому випадку їсти зовсім не обов'язково, достатньо, щоб дівчинка просто дивилася на мене вдячними очима, повними сліз, тоді б я точно не відчував ніякого голоду. І втоми б не відчував. Я підозрював, що вона володіє якоюсь магічною силою, і при бажанні може вплинути на мене, як захоче. Алтинай дивилася мені в обличчя такими очима, простягаючи пригорщу не надто улюблених мною чорних слив, що я слухняно їв їх одну за одною... Її погляд ніби гіпнотизував мене. А вона, по-моєму, вже здогадувалася про свої надможливості... 
Мріялося, що, зрештою, наш човен приб'є до якогось дальнього берега. Потім я не знав точно, що робити, та був упевнений чомусь у хорошому результаті, якщо, звісно, доберемося до берега, нехай навіть і незнайомого. З усіх уявних мною поєдинків зі стихією – пожежею, землетрусом чи повінню – я завжди виходив переможцем, героєм, а Алтинай, звичайно, поглядом принцеси дякувала мені – своєму вірному лицареві-рятівнику. 
Одного разу, вже в третьому класі, я чимчикував заповітною стежечкою, як завжди, внутрішньо хвилюючись у передчутті зустрічі. І того дня отримав подарунок від Алтинай. Він став найвищою винагородою за всі мої страждання, які я зберігав у своєму маленькому палкому серці. Нагородою була, власне, не пригорща слив, а її білі рученята, до яких я вперше доторкнувся тоді на мить. На цілу мить! Я відчув невимовну, божественну ніжність її пальчиків. Ми були абсолютно одні: вона стояла, заворожуючи довгими-предовгими віями, простягаючи руку з-за невисокого сливового дерева; а я, зачарований цією скороминущою казкою, завмер, боячись промовити бодай слово, боячись поворухнутися...
– Це тобі, – промовила дівчинка, як завжди, тихо. 
Її очі обпалювали мене ніжним вогнем. І відчуття це було невимовним, ніхто ніколи на мене так не дивився, як Алтинай. У неї були найкрасивіші очі в класі, у школі, в усьому світі! І найдовші вії. Я втратив дар мови, довго не міг отямитися. Коли ж затемнення минуло, вона вже віддалялася в сад, розчиняючись у густій тіні; і я ледь устиг прошепотіти вслід: «Дякую, Алтинай!»...