«Алтинай», новелла

* * * 
Непомітно пролетів рік, і ми перейшли до четвертого класу, а потім – до п’ятого. Щодня перед початком уроків Алтинай зустрічала однокласників біля дверей, перевіряючи чистоту рук, адже вона була «санкомісією». Увесь тремтячи, я простягав їй свої долоні для огляду, очікуючи дозволеного дотику. Але Алтинай, посміхаючись, мене, чистьоху, пропускала без зауважень. Щоранку я поспішав до школи, знаючи, що біля дверей мене зустріне Алтинай із білою нарукавною пов'язкою з червоним хрестиком та санітарною сумочкою на боці. 
Моя прихильність до дівчинки стрімко росла, і я вже не сумнівався в тому, що наші почуття – взаємні. А коли Алтинай одного прекрасного осіннього дня зірвала найбільший гранат у своєму саду й піднесла його мені, розтанула остання крапля сумніву. Цей величезний гранат дозрівав, наливався червоним соком на виду у всіх, хто щодня проходив повз сад. І наступного ранку багато хто помітив, що того темно-червоного красеня-плоду вже немає... Всі промовчали, один Матіш не стримався. «Кому все-таки дістався той гранат, хто цей щасливчик, який зжер смакоту? – голосно обурювався він. – Дістався б мені, я б з'їв його за пару секунд!» 
Він не здогадувався, що ніхто ще тим гранатом не встиг поласувати. Він зберігався у мене, тому що я ніяк не наважувався зазіхнути на нього, хоча й знав не гірше за цього йолопа, що з'їсти його можна було в одну мить. Довго ще я ховав заповітний плід у своїй кімнаті за книгами, немов під багряною товстою шкіркою тіснилися не солодкі соковиті зерна, а дорогоцінні гранатові камінчики. Я милувався ним дуже довго, а з'їв тільки тому, що зрозумів – подарунок може зіпсуватися. Коли я відправив до рота останні зерна, які вже почали підкисати, то відчув, ніби ми побралися з Алтинай. Відтепер нас із нею єднало щось неземне. Здавалося, ми могли обговорювати тепер усе, що завгодно. Відтепер ніщо не могло розлучити нас.

* * * 
Таємницю нашої любові я носив у серці чотири роки, всю початкову школу. Жодна жива душа, мені здавалось, не відала про те, наскільки сильно я кохав Алтинай. Може, тільки Клавдія Михайлівна, наша добра вчителька, здогадувалася про це. Але вона ніяк не могла видати нашої таємниці. Хоча їй, нашій класній керівниці, було зовсім неважко здогадатися, що й до чого. Адже вчительки літератури повинні знати, як дивляться одне на одного закохані! Чи не тому вона поглядала на нас із ніжністю, коли ми з Алтинай, знайшовши хвилинку, опинялися поруч. У такі миті посмішка видавала її – вона дивилася на нас по-особливому...

* * * 
Матіш – інша справа. Якщо він щось дізнавався про кого-небудь, то не чекай, аби зберіг це в секреті, не такий у нього характер. Так вийшло й зараз...
Здавалося б – живи, радій канікулам, так ні ж! Стій тепер тут, викритий із його допомогою з ніг до голови при яскравому світлі дня на самому початку цих славних днів. Ось і замри тепер, закоханий, з невиразним відчуттям катастрофи, що насувається. Навряд чи Матіш зглянеться наді мною, навряд чи стане тримати язика за зубами. Він же, здається, дізнався про наші сердечні справи багато чого, завдяки своєму сусідству з кращою подружкою Алтинай...
– А інші як? – обережно промацав я ґрунт, коли ми, вмиваючись, сіли в тіні старого гіллястого дерева. – Що кажуть пацани?
Матіш знову скривив тонкі губи.
– А що їм казати? Нічого не говорять, однак усі тепер знають про це, і тобі – кирдик! Не думаю, щоб хтось тепер із тобою дружив!
Це прозвучало зловісно. Та розкисати завчасно я не збирався, навпаки, підготувався до наступу.
– Ну й котіться подалі! Ніхто мені не потрібен, ні ви... – Я на секунду запнувся, але не зумів зупинитися, і все-таки вимовив найстрашніше для мене, – ні Алтинай...  
А про себе тричі швидко повторив: брешу! брешу! брешу! 
Так я наївно покладався на магію цього нехитрого заклинання, думаючи, що воно охоронить мене, виправдає мої необачні слова. Втім, запізнілі бурмотіння не могли врятувати мене. Виговоривши вголос ім'я Алтинай, я ніби ступив у крижану воду, хоча сам увесь палав. Але слово вже зірвалося з губ... Я ніби відрікся... Це й стало початком кінця наших відносин із дівчинкою... 
Тим часом моя одержимість буквально приголомшила Матіша, я зрозумів це з його ошелешеного вигляду. Відступати тепер уже не мало сенсу, і я продовжив свою несподівану атаку:
– Краще поїду до піонерського табору, там годують щодня качиним м'ясом. От за літо поважчаю на п'ять кілограмів, тоді дізнаєшся!.. П'ять кілограмів – уявляєш, скільки це мускулів?!
– Та ну! На одній качці не погладшаєш. Я був там торік, нічого хорошого... Качатину можна їсти пару днів, ну, тиждень від сили, а потім тобі не захочеться її й до рота взяти; однак баранини там не дають, хоч плач! А що Алтинай тобі непотрібна – брешеш! Знаю, ти не можеш без неї жити!
– Ще чого! – заперечив я. – Я в село поїду, до дядька, там у мене й без вас повно друзів. Будемо з ними стріляти з рогатки по горобцях і цілими днями купатися в арику. 
– У горобців стріляти не можна, відберуть рогатки! 
– Ні, там можна! Адже там село, і самі дорослі просять нас про це! Тому що треба стерегти виноградники від горобців, там їх – тьма-тьмуща! Тільки встигай відстрілюватися!
– Ти що, все літо збираєшся провести в селі? Жодного разу не з'явишся вдома? 
Мене розібрало зло, хотілося досадити всім і одразу, та якомога дошкульніше... Мене не на жарт зачепило, що так легко розкрилася моя сердечна таємниця, і я міг тепер стати посміховиськом не лише серед однолітків. Так довго плекав у серці цю таємницю, а тепер вона – ось-ось – буде відома всій окрузі. Через це кохання втрачало в моїх очах щось дуже важливе, робилося якимсь буденним.
– Ні, не приїду сюди. Залишуся в селі на все літо. Там просто чудово, не порівняти з тим, що тут. 
Я помітив, що мої слова зачепили Матіша, навіть синець під його оком начебто посвітлішав від несподіванки.
– А як же Алтинай?..
– Та пішли ви всі з Алтинай! Не потрібна вона мені! – вигукнув я у відчаї.
Він встав і заходився струшувати пил з одягу. 
– Я поганяю з хлопцями в футбол, а коли здолає спека – підемо купатися до річки. Ну, а потім – додому...
– Тільки дивись, щоб мама не помітила нічого, а то, сам знаєш, що буде далі; у мого татуся на такий випадок завжди готовий пасок. Кашкет натягни нижче... 
– Не помітить… А в тебе, думаєш, непомітно? Іди краще вимий ще раз носа! 
Матіш не дотримав свого слова – про бійку стало відомо його матері, й вона того ж вечора рушила на нас війною... Верещала на увесь двір, мовляв, не для того народжувала сина, щоб його лупцювали щодня; не для того вона купує йому найдорожчі сорочки, щоб інші рвали їх ще новенькими!
Цих криків було достатньо, аби мій батько тут же потягнувся за офіцерським ременем, який неначе стежив за мною зі стіни, готуючись сповзти в руки правосуддя.  
А тітка Махрі вже чимчикувала додому, писклявим, пронизливим голосом переможно сповіщаючи всіх, який поганий хлопчик росте у нас на вулиці. Звичайно, вона мала на увазі мене, котрий покірно стояв перед  татовим паском, сподіваючись відбутися мінімальним штрафом, що було дуже непросто в такій ситуації.
– У село! Завтра ж у село до дядька, нічого тут валандатися все літо без діла! – попередив батько, демонструючи силу свого товстошкірого офіцерського ременя на найближчій стінці.