«Алтинай», новелла

* * * 
Я витримав вигнання кілька тижнів. Через місяць мені все набридло до чортиків, і я попросився назад, додому. Сподівався, що пристрасті, можливо, вляглися, але куди там! Мене зустріли відкритим улюлюканням, від чого я здогадався, що плітки обросли важливими деталями, деякі мені прямо тицяли під ніс гранат: на, мовляв, їж – нам не шкода! 
Довелося знову відступити, переживши цілих п'ять бійок за три неповних дні. Руки й ноги – гаразд, з ким не буває, але як було боляче моїй душі! Пробував шукати захисту у двоюрідного брата, який наскоком відвідав нас у ці дні, але він тільки розреготався у відповідь.
– Адже говорив я тобі, кохання треба тримати в таємниці! Не зумів – терпи тепер. Тут тобі не місто, це всього лише нудне містечко, і звички –відповідні. Ти порушив таємницю любові – й тобі відповідати; тільки будь мужнім, тоді переможеш.
– А що мені робити, якщо їх багато? Я вже втомився від їхнього  цькування!
– Не знаю. Ось у місті – інша справа: ми там ходимо з Надею під руку, і нікому до нас немає діла, а тут, у вас... – філософствував брат, однозначно відсторонюючись від моїх проблем, – свої звичаї...
– Але ж не я їх порушив!
– А яка різниця, хто? Відповідати доведеться тобі. 
Я ніяк не міг погодитися з аргументами брата, тому висловив свої претензії Узумгуль, подружці Алтинай, котра й влаштувала мені це «веселе» життя, не зумівши зберегти таємницю, так необережно довірену їй моєю коханою.
Побачивши, що Узумгуль сидить одна в тіні виноградної альтанки, я, аби одразу висловити увесь свій біль, процідив крізь зуби: 
– Що ж ти накоїла! 
– А хіба неправда?! – уїдливо зауважила вона, нітрохи не соромлячись.
– А що, всю правду говорити треба всім, так? Тоді саме з нашого містечка й почнеться третя світова... – випалив я, натякаючи на багаторічну війну її матері з гаданою коханкою чоловіка.
Але Узумгуль лише показала мені язика. 
– Якщо любиш – стерпиш.
– Тобі було завидно, тому ти так вчинила! – з'єхидничав я.
– Було б через кого! – уїдливо, не менш вдало, зауважила у відповідь вона. 
Мені довелося спішно піти – хтось виходив із дому. Та й який сенс сперечатися з нею? Що візьмеш із маленької пліткарки, адже вона зробила свою чорну справу й рада!
Наступного дня я знову поїхав до села, тепер уже на все літо.
    
* * * 
Першого ж осіннього дня, коли почалися уроки, я побачив на обличчі Алтинай дивну байдужість до мене. Ми ні словом не обмовилися з нею за весь день, у такому ж мовчанні пройшли й наступні «зустрічі». Коли ж ми знову стали спілкуватися, це були вже звичайні розмови. Я знав, що під час канікул померла бабуся Алтинай, і намагаючись виглядати по-дорослому серйозним, висловив свій жаль. А вона раптом відповіла:
– Знаєш, це бабуся порадила мені тоді, вперше, пригостити тебе чимось із нашого саду, сказала, що ти – дуже серйозний хлопчик, і обов'язково станеш знаменитим, коли виростеш. Я теж так думаю, ти – розумник. Але фруктів більше не буде...
– Знаю! – промовив, як відрізав. – Та не я винен, не треба було тобі ділитися нашою таємницею з подругою! Тоді б інші про це не довідалися...
У Алтинай на очах виступили сльози.
– Звідки мені було знати, що так усе вийде...
– Авжеж, а мені довелося все літо триматися подалі від нашого містечка.
– Я зрозуміла... – відповіла вона сумно. – І скучала за тобою. Особливо після того, як поховали бабусю. Вона хотіла тобі сама про щось сказати, але не встигла...
Пролунав дзвінок, нам довелося розійтися. Надалі ми з нею говорили тільки про книжки, про вчителів, ще про якусь нісенітницю... Але про що б ми з нею не розмовляли, відтоді залишилася між нами якась недомовленість, прихована образа, що з часом стала поглиблюватися. Мене це мучило ще довго... 
Так пролетіли шкільні роки, розбившись на дні, тижні й місяці... Алтинай, як і раніше, залишалася для мене найвродливішою, і на шістнадцять років ніжність її білого обличчя стала ще більш витонченою. Та все ж поступово вона перетворювалася на моїх очах у звичайнісіньку дівчину. Я вже не вважав її єдиною красунею й спілкувався з нею по-дружньому. Єдине, що все ще відрізняло її від одноліток, то це – невимовний смуток у великих, надзвичайно виразних очах. Призабутий мною смуток...
Шкільний атестат зрілості, з яким я поїхав із селища, змінив диплом столичного університету, і я осів у місті. Але поки був студентом, траплялося, їздив додому на канікули, і тоді зрідка зустрічав дитячу свою любов. На той час наше малолюдне селище розрослося, перетворившись на галасливе й закіптюжене містечко, оскільки неподалік почалася розробка газового родовища. Наші однокласники давно вже обзавелися сім'ями, а однокласниці встигли вийти заміж.
– Коли ж ти заміж вийдеш? – запитував іноді, під час рідких зустрічей, у Алтинай, знаючи, що вона тепер – єдина незаміжня з усіх наших однокласниць. – Не забудь запросити й мене на весілля! – жартував, зовсім не підозрюючи, який біль завдаю їй цими словами. 
Мені здавалося, смішно згадувати багато з того, що було пов'язано з нею. Особливо мрію про всесвітній потоп, необхідний лише для того, аби можна було потрапити в один човен. Та одного разу, під час мого чергового приїзду до батьків, ноги самі привели мене до знайомого саду, і я ступив на ту саму стежечку, на мить відчувши себе школярем. Тільки замість маленької дівчинки назустріч мені з саду вийшла доросла, ще незаміжня, Алтинай. Вона посміхнулася, зрадівши нашій несподіваній зустрічі:
– Що, за фруктами прийшов? – і випередивши моє традиційне весільне питання, наче жартома, промовила:
– Я не вийду заміж, доки ти не одружишся!
– От і добре! – легко підхопив її умову. – Отже, домовилися!.. 
Прощаючись, вона сумно поглянула на мене.