«Алтинай», новелла

Незабаром я одружився і надовго забув не тільки про Алтинай, а й про своє рідне містечко. Я був щасливий, бо, відверто кажучи, мене вже давно приваблювали лише столичні красуні. На одній із них я й одружився після тривалих залицянь, закохавшись по-справжньому, по-дорослому... Алтинай ще довго залишалася в будинку батьків. Потім і вона все-таки вийшла заміж – за хлопця, який був молодший за неї. Жили вони, як я чув, душа в душу; але я пам’ятав той смуток у її очах, який нагадувала мені про те, що я порушиив умову тієї нашої останньої зустрічі. І лише з роками я зрозумів, що не можу забути її, а потім раптом пронизало – і, як і раніше, кохаю. На той час у Алтинай було вже троє дітей, але вона залишалася такою ж стрункою, як в юності. І зустрічаючись зі мною, жартувала: «Молодшому моєму подобається чорнослив, а старший так само, як і ти, любить ласувати зернами граната», не здогадуючись, якого гострого болю завдавала мені цим порівнянням. 
Щоразу доводилося мені їхати з містечка з цим болем, і носити його в душі так довго, що не було порятунку ні в чому...

Українською переклав Сергій Дзюба.