«Мовчу, щоб розповісти про життя...»

Кислих яблук терпкі слова.

 

Як зайшли дні смутні і смутні,

Аж оскомою рота звело,

Не карай мене за майбутнє,

Що незбутнє і ще не було.

 

Жаль загусне, як звивини вивих,

До майбутнього із давнини.

Не буває на світі щасливих

На краєчку нудоти й вини.

 

Не сприяють умови погодні –

Зерня впало в суху ріллю,

Як забув, чи казав сьогодні,

Що кохаю тебе і люблю!

 

 

***

 

Бузок, магнолія і щось

Цвіте бузково і магнольно…

Люблю як з кимось довелось

Любитись вільно, безконтрольно.

 

Забулись дикі, що самі

Цвітуть собі рослини сущі,

Як безіменні, невмирущі

Й ми відцвітаємо собі.

 

Коли гроза тривожить брость,

Гуде медами в кожній квітці,

Хоча мені не просто хтось,

А саме ти є на примітці.

 

Але й тоді, коли гримлю,

Несамовитий й сумовитий,

Тобі я вдячний, що люблю,

Що довіряєш ти любити.

 

 

***

 

Хоч сприймай все як є,

Хоч себе загризи,

Хоч літай, наче трутень,

Від жінки до жінки.

Знов дзумкоче бджола

Молодої грози,

А мені з голови

Оббива шестикрилі сніжинки.

 

Світ з пелюстки росте,

Доки може – то вшир,

А не зможе – себе

Вдосконалить суцвіттям,

Тільки розум – пусте

Бачить все набакир,

Прагне вижити сам

Навіть сміттям.

 

Розум разом те зна:

В прямоті – кривизна

З ніг на голову ставить