«Німб», уривок з роману

- Я цілком розумію зараз ваш теперішній стан, панотче... Але ви мусите мені повірити, що то тільки маленька картинка з того, що є насправді... Маленький вершечок айсберга. Адже ж він, як і кожна людина, має різні хвилини, задає собі часами складні питання. Він потрапив у ситуацію, яка виносить його не гребінь великої сили. Я гадаю, багато подвижників у світі теж часами, коли потрапляли в такий водороворот подій могли мати і стан розгубленості... І тут ми маємо свою місію. Може не святу, але дуже важливу. Як ото ви згадували Мати Терезу. Ми повинні допомогти йому не оступитися і таки виконати важливі завдання до кінця. Нам не можна опускати такої можливості. Я так побачив, що у вас самого з’явилися певні сумніви. Але якщо вони з’являться у вас, у мене, в усіх навколо, то чи зможе він сам всього домогтися? Ви ж бачите, які важливі завдання стоять перед всіма нами і ним зокрема – змінити світ на кращий, на світліший, де буде більше правди і справедливості. І ви дуже правильно йому сказали, що його місце зараз із людьми, а не в пустелі. Ми знаємо, що то важка ноша, але треба. Навіть якщо не все в ньому так, як нам хотілося б і як ми самі собі уявляємо ту святість. Поки люди вірять і він вірить, все буде добре. У вірі дуже багато ховається. Зрештою, кому я це розповідаю...

Тому у мене до вас дуже велике прохання – збудувати ваші розмови із тим, з ким ви будете говорити, коли вийдете звідси так, щоб не зіпсувати ні карпельки того благого, яке замислено... До того ж, якщо ви нас підтримаєте, то очевидно, що ми завжди готові до співпраці. Передайте, будь ласка архімандритові, що пан Роман хотів би з ним зустрітися і обговорити деякі важливі питання у розбудові церкви. Доля нашого майбутнього тепер частково і в ваших руках.

Циніків і невіруючих навколо нас і без того повно. А ми ж то з вами не такі... Тому треба примножувати наші лави. Я так думаю... І сподіваюся, що ви наш однодумець.

Переказувати, що говорив потім монах зі своїм керівництвом, що йому доповідав, і як спілкувався із братами, нема сенсу. Головне – результат. Незважаючи ні на що (і на сумнівність походження німба, і непевність самого святого) місцева церква (у тій частині, яка мала вплив на решту своїх віруючих) укріпилася в думці (священики і монахи теж мають телефони і свої канали поширення інформації), що святого треба підтримувати. Не в сенсі, що привселюдно виявляти до нього свою довіру, а не показувати невіри. Головним став, як потім виявилося, цілком нейтральний заклик, що віра може дати все. Справжня віра – це основа і святості, і перемог доброчинності.

Більшого і не треба було.

Що стосується віруючих, які належали до іншого табору, то, без сумніву (хто би ото з нас сумнівався) там утворилося тверде переконання, що то все від сатани і зсунути їх з тої думки було неможливо. Якби хто дозволив допустити ту групу населення (головним чином жінки різного віку) до передвиборних виступів святого, то вони б не зупинилися ні перед плюванням у його бік, ні закиданням камінням, ні, ясна річ, перед розіп’яттям. Ті точно верещали б, як то було тисячі років тому, – розіп’яти!

Але їх, звичайно, не допускали. Вони збиралися на своїх місцях і там влаштовували і мітинги, і хресні походи. Навіть при тому, що це теж демонстрували засоби масової інформації, тобто всі, хто хотів міг помилуватися на і плювання, і спалювання опудал, але то не робило честі нікому, тому навіть церква в особі інших конфесій, які підтримували “ворожий табір” від того відхрещувалася і постійно лунали заяви, що треба стримувати в собі ненависть, і навіть якщо мова іде про сатанинські прояви, треба домагатися в собі благочестивості, а не розпалювати ворожнечу. Мовляв, ми всі знаємо, що опозиція опирається на підтримку сатани, але ж не робімося ми такі самі. Ми ж то добрі!

Ну і таке інше.

Х х х

Передача ішла гладко, передвиборна кампанія завершувалася. Претендент мав можливість виступити останній раз перед глядачами одразу по кількох каналах, і вуха держави, а подекуди і світу було нашорошені. Петро Васильович впевнено, деколи жорстко, а деколи з певним легким усміхом у черговий раз переконував людей в тому, що його влада і оточення будуть робити все, що повинно бути змінене в суспільстві на користь людей. Тепер він говорив навіть досить легко навіть у тих питанях, які раніше не дуже розумів, але які завдяки допитливості йому розтовкмачували відповідні спеціалісти.

Але. Десь у якийсь момент сталася зміна. Ніхто її не сподівався.