воскресенье
«Німб», уривок з роману
А щодо чудотворства, то тут все просто. Були такі публікації, хоча їх приберегли для пізнішого читання святому. Річ у тому, що то навіть не було в планах оточення, але само виплило. Конкуренти, власне, постаралися, але на той раз вийшло так, що і вони вимушені були про то промовчати, хоча хотіли роздути бучу. Бо в черговий раз піймалися на протилежну дію спланованого заходу. А команда святого теж не особливо настоювала на тому розголошенні. Адже для виборчої компанії чудотворство взагалі якась непотрібна річ. Воно б ніби і мало підняти авторитет святого, але всі якось підсвідомо розуміли, що допустити до того, то це означає вивести святого з-під контролю, бо тоді, щонайменше, потягнуться до нього паломники лікуватися, а він потрібен не як лікар, а як політик. Він повинен бути лідером у зміні суспільства, а не калік і немічних. Державу будуть міняти, але ж не чудесами... Очікування на чудеса треба було вимити зі свідомості людей, залишити тільки сподівання.
Хоча як ото в народному розумінні святий і без чудодійних властивостей? Якраз цим і хотіли скористатися у ворожому таборі. Спочатку пустили таку чутку, що святий не святий, бо чудеса ніякі йому не вдаються і все це туфта. А потім у черговий раз заслали “козачка”, який мав висміяти такі властивості святого. Козачка, власне, не купленого, а просто наївного і довірливого чоловіка, який справді б хотів вилікуватися і вже втратив багато можливостей. Ну... трошки ненормального, що і треба було. Він мав зробити своє, а вже решту довершили б інші люди. Йому сказали, що він може зцілитися з допомогою святого і знайшли можливість потрапити йому на черговий виступ. Під неусипним оком охорони каліка прийшов на виступ, а коли почали задавати питання, то встряг і почав волати про допомогу. Усі бачили, що то цілком щиро і жалісно, навіть здивувалися, чому досі того ніхто не робив отак привселюдно. Охорона, звичайно, була стурбована, але оскільки були присутні камери, то ніхто не вжив рішучих дій.
Святий, як завжди, в перші секунди не знав, що робиться і запитально підняв очі, мовляв, кому потрібна допомога, відшукував очима, звідки йому кричали. У натовпі, який щойно злегка розступився, стояв каліка з піднятими руками і привертав до себе увагу... І раптом він замість того, щоб далі щось кричати, здивовано себе оглянув... Милиці лежали поруч, він стояв із піднятими руками і дивився на себе. Його ніхто не тримав, всі дивилися на нього... а він раптом, дивлячись на свої ноги ступив крок... А тоді засяяв, наскільки міг, широкою усмішкою... Ступив несміливо ще крок... І аж тоді у нескінченному щасті сперся на когось руками перед собою... “Господи, -- прошепотів він – допоміг...”, що почули не так уже і багато людей. І вже тоді його обступили ближче. Святий так нічого і зрозумів, а каліка перестав волати про допомогу. Та й йому все ж таки допомогли вийти, але все одно він пішов у блаженстві... З милицями, але тепер він знав, що може і без них. Йому того було достатньо, щоб знову здобути віру.
Звичайно, що воно було потрактовано різними людьми по-різному.
А як ви думаєте то було в ті старі часи? Не інакше?
Хто вірив, хто не вірив.
Але ні з того, ні з того табору шуму робити не стали. Тільки з’явилися кілька публікацій, де було описано подію (і ще деякі інші свідчення інших людей, які приходили на зустрічі зі святим і пішли з них щонайменше просвітлені, якщо не зцілені) і все ж із настирною думкою, що здатність до чудотворства у святого мабуть таки є. Просто її не дають йому використовувати. Тобто його завдання зараз допомагати не окремим людям, а народу в цілому.
А Петрові Васильовичу ті публікації не показували, приберігаючи на той випадок, якщо у нього раптом виникне сумнів, чи він може...
Х х х
А ось уривок розмови із монахом, який вийшов заклопотаний із кабінету після зустрічі з кандидатом у претенденти, якщо можна тут так пожартувати.
Пан Юрій йому спробував навіяти таке:
Страницы
- « первая
- ‹ предыдущая
- …
- 50
- 51
- 52
- 53
- 54
- 55
- 56
- 57
- 58
- …
- следующая ›
- последняя »