«Про що шуміли дощі», роман (1 частина)

Валентин Бердт

   І не намагайся водночас очиститись від спеціально укладених в твою свідомість правил життя. Вони, немов ін’єкції, поступово вводились в твою свідомість двадцять, тридцять, сорок років. Хіба цього мало? А ти намагаєшся всього за декілька місяців забути про них? Не поспішай: тут ніхто не дотримується моди, оскільки цей світ без тіней. Нікого не цікавить влаштований тобою маскарад.

    Не позуй. Тебе  ніхто не бачить, бо цей світ  відображається тільки в твоїх очах. І вони прозріють лише тоді, коли  зможеш побачити самого себе без допомоги люстерка.

   Ти бажав самотності? Тоді чому, коли вона оточила тебе з усіх боків, злякано позадкував в гамір площ і вулиць? Але це був твій шлях.

Самотність ніде, вона всюди: в переповненому вагоні метро, в суєті столичних мітингів і в світанковій тиші на порозі хати вимерлого села.

Самотність — це не чотири стіни, це не німий телефон кілька місяців підряд — все це лиш жалюгідна прелюдія до неї.

   Самотність — це одна з семи нот, одна з літер алфавіту. А реальність — це все те, чого не можна побачити в нашому реальному світі. Самотність, як і реальність, — ірреальна.

   Пам’ятаєш, в журналі «Вокруг света» ми читали подорожні нотатки про Індію? Журналіст набридав учителю тібетського буддизму своїми безтактовними проханнями пояснити суть вчення, яке він проповідує.  Не міг заспокоїтись, не отримавши вичерпної відповіді. І тоді вчитель, посміхнувшись, сказав: «Добре, я поясню. Суть його в тому, що вас реально не існує.

Осягни саму глибоку таїну розуму,

І ти побачиш, що не має ні речей, ні самої відсутності речей.

Просвітлений і не просвітлений являють собою одне й те ж.

Не має ні розуму, ні речей.

Будь самотнім і сильним».

 

   Оце так знахідка. Кулькова ручка, гарний почерк, тоненький, але міцний папір. Скільки ж часу  пролежало це послання? Хто й кому, з якої нагоди писав його?

   Зручніше примостилась на підвіконні, запалила цигарку.  Треба поміркувати. Прийду додому, прийму ванну, зварю каву і перечитаю ще кілька разів.

   Десятки поколінь, мільйони людей, відчуваючи скруту, нужду, невлаштованість, намагались створити цивілізований соціум. І ось мрія вже неіснуючих, давно померлих мільйонів збулась: ми опинились перед морем вільного часу, і від нудьги вигадали екзистенцію, сюр та інше занепадництво духу. Те, чого так прагнули наші пращури, для нас виявилось згубним. Людство ХХ—ХХІ століть розгублено завмерло перед створеними благами цивілізації, бо омріяний комфорт породив купу збочень. Усіх поневолив жах перед гігантською порожнечею часу. Нудьга, непотрібність, ізольованість, штучність, нав’язані не власні, а чужі бажання, прагнення. Виявилось, ми не готові бути самими собою й через те свідомо уникаємо душевного бунту. Авжеж, за таких обставин легше заплющити очі і оголосити все навколо суцільною екзистенцією та іншою маячнею психоаналітиків.

   Залишаю свою зону. Додому йти не хочеться.  Не блукати ж під зливою, яка, здається, й не думає вщухати? Піду до  кав’ярні. Ми тут з Леською облюбували одне містечко. Зовсім поруч. Знайомий бармен, ніхто не заважає. Посиджу поміж людей.

   Порожній зал маленької, але затишної і чистенької кав’ярні. Мені подобаються ранкові кав’ярні, коли вони ще не засмічені розмовами відвідувачів, цигарковим димом і дзеленьканням мобільників. Єдина незручність — волає шансон.

   Після другої чашки кави до столику підсів один пасажир.

— Я п’ю березовий сік. Це чи не єдине місце в цьому вонючому місті, де завше можна випити склянку березового соку. Правда, тут затишно?

— А я п’ю каву, її — як сміття в кав’ярнях мого улюбленого міста, але каву п’ю  виключно тут і досить часто. Задовольнила вашу цікавість? Можу тепер побути наодинці?

— Самотність сприяє росту інтелекту.

— З цим у мене все добре. Набираюсь сили перед зустріччю з надокучливим співбесідником типу вас, — збрехала, щоб відчепився.

Страницы