«Про що шуміли дощі», роман (1 частина)

   В мобільнику —  мелодія Лесьчиного номера. Що вона ще не сказала? «Недобре якось виходить, — міркую, тупо споглядаючи теленькаючий прямокутник телефону. — Нещодавно в ньому звучав голос мами. Щирі слова турботи, тривоги… Минає час, і це ж саме залізо байдуже пропускає через свої мікросхеми п’яне белькотіння подруги. Ніякої гігієни. Для розмов з батьками придбаю окремий телефон».

— Ара, — наче  ворона, гаркнула Леська. — Доки мій музикант у туалеті старанно вибльовує  (язик в неї заплітається й  дарма декілька разів намагається правильно вимовити це слово)... я чого тобі телефоную? Га? А тому, що хочу сказати тобі одну розумну річ. Такого тобі ніхто не скаже і ніде не прочитаєш. Так ось, слухай. Продовжую міркувати  про майбутнє. Ставимо товстий і жирний хрест на акулах капіталізму, які прагнуть любові за гроші. Вони — бики з горшком золота на рогах. Ми повинні систематично робити їм кровопускання, а заміж — тільки за богему. Раніше вважала, що провінціальна богема вся до одного — біднота. Але це зовсім не так.  Зрозуміла? З ними цікаво, вони живі, а ділові самці — мертві, у них лише тільки інстинкти, та й ті на стадії відмирання.

Зв’язок перервався. Мабуть, “Моцарт” спорожнився й благополучно повернувся до столу. Пішли вони до чортів собачих! Вирубаю мобільний й жбурляю геть.

Перебувати далі в чотирьох стінах стає нестерпним. Десь там, в куточку подвір’я, крізь пелену дощу  видніється особнячок. А що, коли прямо зараз, під час зливи, візьму і піду до нього? Останнього разу наше побачення зіпсували бомжі, які влаштували там пікнічок.

   Парасолька не врятувала — промокла до нитки. Блукаю привидом з кімнати в кімнату, з поверху на поверх. Кілька разів обійшла весь будиночок, розглядаючи пошарпані стіни, розкисаючу від дощу штукатурку, а під нею — почорнілі рядки цегли.

  Мені тут затишно. Це — моя зона. Дивні почуття вливаються теплою хвилею в душу, омивають зіщулене серце,  і від цього стає легко, здається, я вся наповнююсь п’янкою невагомістю.  Вживлююсь піщинкою в  стіни, дошки й вичовгану на підлозі  кахлю. Легке, неймовірне відчуття вічності.

   Три поверхи, помітно, що на кожному з них не один раз робили перепланування кімнат; на верхньому — тече стеля, на підлозі шмати штукатурки.

   Довго тут перебувати не можна, бо згодом вкрадається незрозуміла тривога, легку ейфорію руйнує почуття розпачу. Однак  я не кваплюсь  залишати свою зону. Десь  читала про геопатогенні зони Землі, які незрозумілим чином впливають на психіку людини. Мені здається, що я зараз розгадую зашифрований в архітектурі напівзруйнованого будинку таємне послання.

   Дощ пробиває наскрізь стелю, його краплини лунко розбиваються об кахляну підлогу. Вже чимала калюжа накапала. Та будинку, як мені, зовсім байдуже. Життя продовжується.

  Ще років десять тому тут, в “комуналках”,  ще теплилося життя. Покидані колишніми мешканцями речі, одяг, ліжка.  З тріщини на підвіконні намагаюсь видовбати манікюрною пилочкою застряглий ґудзик. Не вдається. Для визволення ґудзика з неволі задіяла ключ від квартири: плоский і довгий, як відкрутка. Зрештою ґудзик випорснув й звис, гойдаючись, на нитці.

На ньому щось намальовано. Придивляюся:  в шестигранному обрамленні скульптура хлопчика, який пісяє в горщик, а вгорі, над  ним, — молодий місяць і гілка якогось квітучого дерева. Мідь.

   Старовинна знахідка. Цікаво, де нині та дитина, яка нищечком від мами відкрутила цей ґудзик від нічної сорочки заради власних забав?

    А  чи лишилося щось від мого дитинства?

   Потягнула, щоб  розірвати нитку. Залишу собі на згадку. Міцна нитка, так просто і не розірвеш. Чи шовкова? Смикнула сильніше. О-ба-на! Слідом за ниткою з щілини висмикнувся мініатюрний квадратик паперу. Менше за кубик «Галина Бланка». Розгортаю. О! Та тут справжнє послання для нащадків!

   «Світ, в якому тіні та привиди, і в ньому лише дехто бачить речі реальними. Не дивись, а спостерігай, і тоді в свідомості буде тліти задутий вітрами сумнівів вогник нескореної віри в реальність багатьох речей, які взагалі не були речами.