«Про що шуміли дощі», роман (1 частина)

   Весною, в десятому класі, після вечірнього сеансу кіно, в суботу, ми брели в ліс, на наше місце, розпалювали багаття, бренькали на гітарі. Хтось з хлопців нишком відливав з батьківських припасів самогон, поновлюючи нестачу звичайною водою з колодязя. Напій обдавав полум’ям горло, тому запивали його холодним, тільки зібраним березовим соком. Закинеш голову, впліскуючи вогняний самогон, а вгорі тремтять вогники зірок, шумлять важкі, поважні крони сосен. В прохолоді квітневої ночі — запахи річки, відігрітого першим теплом лугу, дим від багаття. А від дотику її плеча так легко вірилось в безкінечну тривалість щастя.

   Звідси більше двадцяти років тому ми роз’їжджалися по великих і далеких містах. Був серпень: успішно складені вступні іспити до вузів, когось призивали на службу в армію.

    Нас розлучав кінець літа. Порожню пляшку наповнили зібганими записками: кожен довірив свої мрії клаптику учнівського зошита. Потім закопали на місці згаслого багаття, аби потому, через п’ять років перевірити, чи всі мрії здійснились. Сімнадцяти-вісімнадцятилітнім юнакам  такий проміжок часу здавався вічністю. Кожен щиро вірив, що цього відтинку часу достатньо, аби загадані бажання стали реальністю.

   Де ж ви тепер, мої мрійники, вимотані життям та й зморені здоланими відстанями? Якими тепер смішними, але прекрасними, здаються наші мрії! Як скромно ми вміли мріяти, і як мало нам було потрібно.

   З віком питань без відповіді накопичується більше, а колись здавалось, що повинно бути навпаки. Через п’ять років ми знову зустрілись. Заспівали своїх пісень, що за цей час вже встигли вийти з моди, і кожен тамував у собі передчуття про те, що не за горами той час, коли дорога до улюбленої лісової галявини розтягнеться на сотні мільйонів світових років.

   Чи здійснились наші мрії? В більшості — здійснились: рано чи пізно, частково чи повністю. Одне не збулося. Вже не пригадую, чия це була записка, але її зміст пам’ятаю дослівно: «Щоб ми ніколи не губили одне одного».

                                               * * *

   Юрко розпалює багаття. Нас обволікає димом. Галявина оживає, наче двадцять років тому. З усієї компанії мені одному вдалось прорватися крізь товщу сотні світових років. Чи з’явиться ще така можливість?

   З насолодою вдихаю на повні груди дим багаття, слухаю, як тріскотять, підхоплені язиками полум’я, сухі гілки сосни — все це бентежить пам’ять. Біля багаття господарює Юрко. На мить він  здається мені незнайомцем. А на його місці — розмиті димом обличчя хлопців...

   Коли востаннє я сюди навідувався? Не пам’ятаю. Більше за всіх обіцяв, що кожної осені  приходитиму до нашого місця, розпалюватиму вогнище, аби  залишати чорні вуглини — послання тому, хто, як і я, зуміє сюди повернутись.

— Давай вип’ємо.

— Почекай, дай сало досмажити, — не погоджується Юрко.

— Ти як хочеш, — наливаю вщерть двістіграмову склянку.  З таких раніше пили воду з автоматів газводи.

   Допиваємо першу пляшку. Юрко трошки захмелів, хоча він більш спиртостійкий, а мені п’ється, як молоко.  Починаємо другу. Про картоплю, десь в багатті, геть забули. Вдовольняємося декількома шматочками підсмаженого сала. Друга пляшка нарешті зігріває душу, і я затягую:

               «И Родина щедро поила меня березовым соком…»

   Співати сидячи — незручно. Підхоплюємось на ноги, походжаючи біля багаття, мов на сцені, тягнемо пісню далі.

— Чуєш, Геній, — Юрко згадує моє студентське прізвисько. — Не стримуй душу в польоті — наливай ще. Треба ж встигнути все це випити до того, як іти до поїзда.

   Далі ми п’ємо і співаємо, співаємо і п’ємо.

   Холонуть на вологому осінньому вітрі шашлики й печена картопля.