«Про що шуміли дощі», роман (1 частина)

Було — в перекладі на так звану загальнодоступну мову означає: не жалкуй, не згадуй, не повертайся, не озирайся, не будь, не…

    Сонце над руїнами дитинства.

   Змахнувши пил з клавіш друкарської машинки, вистукую на ній це речення. Вже й не пригадаю, коли я востаннє доторкався до машинки?

Вдивляюсь у відлиті зі свинцю літери, розділові знаки, знак оклику, знак питання — ребуси, в яких причаїлася свята таїна буття. Хто тільки (і скільки разів!) не намагався  з їх допомогою скласти нові правила життя! А потім, втямивши безглуздість задуму, полишав все це — так дитина, коли дорослішає, кидає улюблені іграшки.

   Сонце ховається за обрій, залишаючи на небі оранжевий смуток минулого дня. Тіні. Звуки. Почуття. Для вцілілих руїн дитинства достатньо.

                                                 * * *

   Виходжу на балкон покурити. На подвір’ї граються діти під наглядом 25—30-літніх мам: тонкі олівці цигарок в розчепірених, мов ракова клешня, пальцях, на землі, біля ніг, стоять початі пляшки пива, чути теленькання мобільників. Убоге дитинство на подвір’ї з понівеченими гойдалками та порожніми пісочницями — місце для прогулянки буйних душевнохворих. Очима сільського хлопчиська розглядаю цей квадрат землі, затиснутий з усіх боків дев’ятиповерхівками, і вже як дорослий, замислююсь: чи вмітимуть діти ось цих матерів радіти літнім зливам, ранковій росі, пухкому недоторканому снігу, ковтку холодної (аж зуби ломить!) джерельної води, голубому килиму пролісків в заспаному, остаточно не  пробудженому після зими лісі? Про що в їхньому колі йтиме мова, коли вони дорослими вдаватимуться до спогадів? Порівнюватимуть дизайн памперсів і функціональні можливості останньої моделі мобілки?

   Якщо керуватись теорією Ч. Дарвіна, то трапилось ось що: «Мавпа збожеволіла й стала людиною».

Те, що прийнято називати душею, завалено віртуальним сміттям, яке знищує в ній найдорожче. Покоління, якому не довелось бути ні піонерами, ні комсомольцями, мандрує по світу агресивніше за попередніх, через те що його представники з кожним роком все далі й далі від справжнього дитинства. І колись будуть жити й дивитись на світ ті, кому не під силу пригадати себе дитиною. З їхньої пам’яті щезне назавжди спогад про те, як вони пізнавали щебет пташки, схід сонця, коли були дітьми.

   Люди ХХІ століття уражені вірусом безпросвітного неробства. «Життя не закінчується старістю, бо воно починається втомою», — виявляється, що ще багато століть тому св. Кіпріан описував популярний нині синдром.

Винаходити вже нічого не потрібно, окрім способів, як вбити час. Герої нашої епохи — винахідники всіляких комп’ютерних іграшок. Їхня праця оплачується мільйонними гонорарами — більше ніж робота пожежника, вчителя, лікаря, аграрія, разом взятих. На вирішення цієї проблеми тотально задіяні всі існуючі методи й способи, аби тільки як можна щільніше запресувати залишки людського мозку фрагментами ірреальності. Зробити все, щоб сама реальність стала пищанням комарика над вухом гомосапієнса під час сімейної вечері.

  Нудьга. Бездіяльність. В крайньому випадку — вдавана зайнятість.

                                                      * * *

   Коли втерти під носом і прищуреним поглядом стріляного солдата подивитись на пригоди останнього часу, то одразу ж стане зрозуміло, що все це трапилось не зненацька, а бере свій початок задовго до того часу, коли ми стали друзями, бо жахливе й підле починається з перших хвилин щастя. Ми ще радіємо, тішимось, що все напрочуд прекрасно, гармонічно, хоча насправді  час волати «рятуйте!». Так, ми визнаємо, що все хороше рано чи пізно закінчується, але ж, запевняємо себе щасливих, закінчиться воно не так швидко, а саме тоді, коли нам  набридне бути щасливими. Ми не хочемо помічати, як тріщина, петляючи поміж нами, стрімко переростає у прірву, чітко, наче ювелір, розділяючи  навпіл щастя і нещастя.