«Про що шуміли дощі», роман (1 частина)

   Повернення в місто — суцільне безпам’ятство. Пригадую  уривки: то я плачу, обіймаю й цілую берізки, то ми з Юрком на четвереньках п’ємо каламутну воду з пересихаючої річечки, щоб таким чином причаститися до витоків Батьківщини.  Юрко скалкою пускає кров з пальця, щоб поріднитися з землею моїх батьків.

   Горілка відкриває шлюзи давно перестояної води.

                                                 * * *

   «Навіть відро п’ятої «Шанелі» не розмиє моє уявлення про те, що зараз відбувається на дні твого шлунку», — подумки відпускаю «комплімент» довгоногій, пишногрудій з білосніжною усмішкою і, напевно, незамінною у всіх випадках спеціалістці відділу кредитів і застав акціонерного комерційного банку «Клондайк».

   Цікаво, чи зводе дебет з кредитом той, що сидить напроти неї, якщо він не в змозі розтулити зведені похіттю щелепи? Я більше переймаюсь думкою не про те, як вигідніше втулити банку власне авто, а чи спонукав її цей пузатий колега до адюльтеру? Чи часто, знімаючи після робочого дня у ванній просякнутий потом одяг, він втілює свій сакральний задум у віртуальному вимірі? А якщо вони й займаються любов’ю час від часу, то чи не завдає незручностей його середніх розмірів живіт?..

   І чому мене цікавить саме це, а не, скажімо, чи хворів він (вона) в дитинстві енурезом, чи як часто його дістає мігрень, біль у шлунку, зубний біль, безсоння і т. д.?

«Процентщики».

Слава Раскольнікову! Спасибі йому за помсту до десятого коліна.

— Двадцять відсотків річних. У випадку несплати майно, що ви здали під заставу, стає власністю нашого банку, — наче молитву за упокій затараторили переді мною страусові ніжки. — Присядьте в сусідній кімнаті і уважно перечитайте всі пункти угоди. Каву подати?

    Ні пити каву, ні перечитувати угоду я не став. Бовкнув щось на зразок «цілком вам довіряю» і хвацько розмазав на папері власний ієрогліф. Це їх здивувало, а може, навіть, і насторожило: брівки вигнулись, скам’яніла, наче в стоп-кадрі, офісна усмішка, часто закліпали вії…

                                                   * * *

   Задуха не тільки в офісах банку, а й на вулиці, а я грішив на бридку ауру закладу. Слід чекати опадів: теплі дощі, занесені  з серпня у вересень,  — прощальні сльози літа. В стійкі прошарки міського смороду згорілої солярки, бензину, переповнених смітників вривається занесений нічним вітром з міських околиць аромат стиглих яблук, житньої стерні, пересохлих трав. Десь там на просторі холоне літо. Земля справно пише свою орбіту. На нас неминуче насувається осінь.

   Після ділової метушні в банківських коридорах зі змішаними шлейфами дорогих парфумів — метро взагалі здається штольнею, куди німецькі фашисти поскидали краснодонських комсомольців. І за таких обставин тепер тільки трамвай здатний довезти півтори тисячі доларів разом зі мною до рідних пенатів. «Мені гроші муляють ляшку», — хвастався шукшинівський персонаж з фільму  «Калина красна», а я не можу, хоча вони дійсно таки муляють, але муляють безрадісно, наче чийсь прохолодно-липкий дотик в переповненому вагоні метро. Щоб не думати про гроші, про шукшинівську стрічку, банкіра і банкіршу, про осінь та інше — прилипаю до трамвайного вікна й споглядаю міські квартали.

   Харків за останній десяток років перетворився на брудну, покинуту провінцію Східної України. Про такі міста говорять — наче циган з торбою розбився: базари, базарчики, ярмарки, ринки, магазинчики, металеві кіоски з маленькими, наче амбразури, віконцями, ковбаса, хліб, горілка, одяг, аптека, пошта. Стихія пострадянського життя нівечить сформовану століттями архітектуру міста, робить його безликим, суцільним майданом, де все міняється і продається.