«Про що шуміли дощі», роман (1 частина)

   Несподівано все обірвалось: блискавка, грім, непроглядна пелена дощу, людська суєта. Ще хвилину тому стихія наповнила все смислом, об’єднувала людей, будинки, вулиці. Вона пішла з міста, і знову наповзає нудьга та сум, як в дитинстві на дорослій вечірці, коли набридали до чортиків батьківські настанови, зауваження, витирання салфеткою липких рук, уст і т. д. «Мамо, ходімо звідси. Я вже стомився», — шепочеш, ховаючи погляд від розчервонілих облич дядьків та тіток за «дорослим» столом.

Кому тепер це сказати? Нікому до тебе, розкислого, немає діла. І мами теж немає. І вечірки вже в минулому. Тільки вціліла з дитинства  нудьга в рожевій пелені смутку. Більше нічого.

   На наступній зупинці виходжу. Навколо парує зволожений дощем асфальт, ген, над Полтавським шляхом веселка воду п’є, зануривши кінці в річки Харків і Лопань. Босоніж, тримаючи в руках взуття, йде весела зграйка студенток. Все стало іншим.

   Ненавиджу й водночас люблю це місто. Як  старих добрих друзів, окидаю поглядом будинки центрального кварталу. Жодного разу не заходив до середини, але від цього чуття родинності не стає меншим. І не тільки з ось цим будинком, а й з рештою, що причаїлись, скупані в теплій зливі.

   «Гей, привіт! — гукаю до будинку, потріпаному часом, з драним дахом, під яким ще туляться, наче курчата під крилами старої квочки, мої земляки. — Це — ти, а це — я. Тобі сто двадцять з гаком, мені — тридцять п’ять, але насправді ми з тобою однолітки. Ти, як і я, зліплений з того ж самого матеріалу. Тільки ти віддав перевагу монолітності, а я невгамовному рухові».

   В міста є душа, і люди, які в ньому мешкають, поділяються на два типи: мертвонароджені і живі. Перші — це ті, хто не може відчути душу міста, другі  — які без неї не можуть жити.

   В’юнами розбігаються тріщини по старому асфальті. Дивлюсь на них і розумію, що останнім часом не можу сприймати майбутнє без наявності в ньому минулого і навпаки. До біса плаксивих екзистенціалістів, не здатних жити, втративши зв’язок речей. Проживи хоча б один день саме так, як тобі хочеться, і вже наступний день наповниться вщерть великим змістом. Не накручуй соплі на кулак з приводу того, що нині відбувається навколо тебе, і попри все залишайся щасливим, бо є минуле, а воно в сто разів реальніше від теперішнього. Все змінюється, як метал в руках алхіміків: сталь може стати золотом, і навпаки.

   Причаїтися б привидом і жити  у великих, покинутих будівлях промислових гігантів минулої епохи. Таких в місті — хоч греблю гати. Наприклад, завод ім. Малишева, ХТЗ, «Серп і Молот», в стінах яких, ще за моєї пам’яті, будувалось в три зміни підряд «світле майбутнє людства». Я перекинувся б протягом і влітав в розбиті вікна, шмигав по спорожнілих цехах, здіймаючи легеньку хмарку пилу, ворушив кинуті речі, гримав незамкненими дверима, а налітавшись досхочу, примостився б де-небудь під стріхою й слухав би тишу, до якої домішується далеке відлуння  ще живого, існуючого Харкова.

                                        * * *

   Над обрієм міста — вечірнє сонце. Любуюся ним і намагаюсь ні про що не думати. Однак думки просочуються, як вода крізь дошки  трухлявої діжки.

Який вечір зараз там, над руїнами мого дитинства? Сонце, як і тоді, золотить траву, воду в замуленій, пересихаючій річці, косо кидає проміння на стежки, порослі бур’янами. Далекий, майже недосяжний простір ще зберігає в собі відбитки мого тіла.

   Подвір’я.

   Літня кухня.

   Заіржавілий гвіздок в похиленій огорожі — єдиний свідок найщасливішої пори: літепло, найдовші канікули, рясні дощі, зливи, розлогий грім, наївні образи, сміх, пустощі, голоси батьків…

   Пригадую, як вуглинкою, залишеною в нічному багатті, дотлівало літо. Земля сповільнювала хід, так і не наситившись  палітрою фарб, відтінків і всіх ароматів серпня. Нічна прохолода вологою краплиною стікала в ранковій тиші по темно-червоних боках стиглих яблук…

   Однією нотою в різних тональностях в думки вривається слово «було».