«Про що шуміли дощі», роман (1 частина)

   Це місто — стара баба з обвислими грудьми, з жалем дивиться вслід своїм дітям, які торують дороги всіх країн світу. Репродуктивний період завершився. Міста, як і люди: або живуть довго й щасливо, або ж швидко відплодоносивши, наче метелики-капустянки, помирають непомітно для самих себе й мешканців, ледь встигнув понастромлювати у власне черево заводських труб та шістнадцятиповерхівок.

   Це місто давно виконало епохально-історичне призначення — бути науково-промисловим інкубатором супердержави. А тепер воно покинуте, забуте, непотрібне, а коли й потрібне, то хіба що як геополітичний простір для вимушених знаходитись в ньому обивателів, серед яких немає поганих — є ніякі. Харків’яни — це нація, морально-духовна суть якої — суміш тройного одеколону і «Шанелі».

    Харків — це місто армії прапорщиків, сержантів міліції, торгашів, похмурого натовпу роботяг, виплюнутих щоранку приміськими електричками, бісівських зграйок студентів, петеушників в спортивних штанях і пляжних капцях, безпорадних пенсіонерів-сомнамбул, блукаючих в броунівському русі ринків та магазинів, самозакоханих секретарів і референтів, ділових до самозабуття офіс-менеджерів, одягнутих а-ля Москва вчора, і у всьому цьому — вічний, нічим не витіснений (навіть вихлопами авто) аромат чебуреків та іншої похідної їжі, що виготовляється в неймовірній кількості.

   Завдячуючи багатолітній функції транзитного міста-гуртожитка, в Харкові практично не лишилось корінних городян (перше покоління не враховується), які б знали неписану історію вуличок, майданів, скверів і людей, які колись тут мешкали. Місто без обличчя, без людей і легенд, очевидний брак яких компенсує ура-патріотична хроніка подій: «Перший в Україні університет, перший тракторний завод, перші літаки, перша столиця і т. д.»

   «Харків, Харків, Де твоє обличчя?», — меланхолічно питав  Павло Тичина, коли ще Харків був першою столицею радянської України. Питання класика і понині висить у повітрі без відповіді.

   Але самий гидкий вигляд наше місто має зимою, коли невідомо звідки на нього звалюється квітневе тепло й знищує білосніжний килим, з-під якого (наче гриби після дощу) вилазять копички вторинних продуктів діяльності людини і його чотирилапих друзів. Дощ. Туман. Просякнутий вологою одяг. До дев’ятої ранку сонце, ледь проникнувши у всі закутки, одразу ж щезає, залишаючи місце сутінкам, які починають господарювати вже по обідній порі. Всюди сиро і сіро. Похмурі обличчя, штовханина в транспорті, лайка, бруд і на кожному кроці привиди з пляшкою пива в руках, гучною відрижкою, що йде з самого дна шлунку, наче в молоденького бичка.

                                             *   *   *

    Розлого прокотився грім, сяйнула блискавка. Сутеніє. Перші несміливі краплі збивають пилюку на тротуарі, стікають по брудному склі, через яке я продовжую сканувати ландшафт. Різко, наче хтось відкрив кран, полив дощ.

«І дощ змиває всі сліди».

    Напівпорожній роздовбаний трамвай безперервно натикається на світлофори. Ще п’ять хвилин тому він був понівеченою бидловозкою, наче справді в ньому возили тварин, а не людей. Тепер, в сутінках, що зненацька окутали місто, в пелені дощу, під ударами грому, в спалахах блискавки він став затишнішим за люксовий номер п’ятизіркового готелю. Такий собі кораблик, що впевнено тримає курс до рідних берегів.

   Справді, все в цьому світі відносно. Це я про рідний берег. От трамвай-кораблик приб’ється до рідної гавані, тобто допхається до кінцевої, а я — в ньому сидячий — так і  не приб’юсь до берега, бо я його давно пустився і не хочу озиратись назад.

   Різко обірвалось торохтіння трамвайного заліза, заскрипіли й нарешті відкрились, гримнувши наостанок, двері.

   Зупинка.

   В прямокутнику відкритих дверей мирно, розміренно сіється дрібний, як сіль, дощик. З-за хмар пробиваються  промені полудневого сонця. Витріпані вітром грозові хмари струшували з себе залишки шквалистої зливи на виполоскану смугу асфальту. На поверхні калюж схоплювались великі бульбашки й тут же лопались. Замелькали парасольки. Ніхто не увійшов і ніхто не вийшов. Незвично. На цій зупинці завжди людно. Раптова злива зібгала людські потоки, що встигли налагодитись до обідньої пори. Нікому з тих, хто оминає калюжі, немає ніякого діла до нас, принишклих в трамваї. Всі захоплені виключно собою в післядощовому житті.