«Про що шуміли дощі», роман (2 частина)

   Розходимось ми аж під вечір. Плетусь додому. В метро черговий мент не пустив. А раптом сп’яну перон стане на мить довшим, ніж насправді? Хто тоді про мене піклуватиметься?  Можна, звичайно, спробувати проникнути через протилежний вхід, але після вчорашніх пригод загравати з міліцією не було особливого бажання. То ж довелось добиратися трамваєм. Безпечний і доступний вид транспорту для людей в будь-якому стані. Не потрібно ні швидкості, ні комфорту. Головне в нинішньому житті — безвідмовність. Їхати майже годину. Навіть сісти можна. Потрібно чимось завантажити себе. Хочеться поміркувати про відчуженість людини в натовпі: в переповненому вагоні метро, трамваю швидше задихнешся від самотності, ніж в безлюдній пустелі. Глянеш — нібито й люди навколо, а жах як самотньо.

   Пам’ятаю, як мені важко було звикнути до таких німих сцен, коли повертався з села до міста після літніх канікул. Тоді, як і в цю мить, ставало так самотньо й сумно...

  Вже скільки років минуло відтоді, але коли мене покриває  сум, гнітить самотність, — згадую покійного діда. Він любив живу бесіду і дуже цінував сказане “до місця” слово. Йдучи до сільпо, нікого не минав. І це була не порожня балаканина (пустобрехів у селі тримали на відстані), а справжні сценічні діалоги, в яких поміж слів йшла мова про те, про що ніколи не скажеш співбесіднику прямо у вічі. Спробуй підтримай таку бесіду! Зумій вставити саме те словечко, від якого у співрозмовника посмішка ховається у вуса, або знервовано смикається жовно на вилицях.

А ще мені подобались дідові привітання в полі, на лузі, біля річки чи ставка. В порівнянні з міською скоромовкою «драстуйте» — це були справжні промови.

  Поряд  сидить жінка, на вигляд років сорок. Розумненьке обличчя. Чи всидиш мовчки поруч з такою? Наражаюсь на погляд, повний підозри й зневаги. Здається, у відповідь на моє витріщання вона не проти б  покрутити пальцем біля скроні.

   Ось такий він, сучасний соціум мегаполісу. Щоб тебе сприйняли за ненормального — достатньо спробувати заговорити з ким-небудь. Для цього не слід дратись на стіну, знімати штани посеред багатолюдної площі, видавати себе за президента України тощо. Достатньо звернутись до ближнього, і вмить станете дурнем чи божевільним.

   Божевільний  — це вільний. Людина волає до небес: «Боже, я вільний! Мені начхати тепер на всі ваші норми, правила, обов’язки». Божевільний — це людина, яка зневажає усі правила гри. Вона стала вільною від умовностей,  які в основі людських ігрищ на Землі. Ось що таке свобода.

                                     * * *

     Заїли, загризли сірі будні? Задовбала повсякденність? Ковбасить оточення? Прагнеш змінити світ? Побризкай голову туалетною водою, і він переміниться. Принаймні — навколо тебе. Для початку.

   Лежачи на дивані, спостерігаю крізь відчинені двері багрянець вечірнього неба. Хтось із колег поділився власним спостереженням: «Мені здається, що в квартирах з незаскленими балконами живуть добрі, відкриті серцем і душею люди».

   Сонце провалилось за лінію горизонту. Уявляю, як ген там, за небокраєм, через пару годин його промені розфарбують  в незвичайні відтінки полум’яно-рожевого кольору білосніжні схили камчатських сопок. І якщо ще  вціліла наша казарма, то в одне з вікон другого поверху крізь вологу ранкову сірість проб’ється перший промінчик сонця. Чи він тепер розбудить кого-небудь?

Янтарный луч рассвета

Застыл в моих глазах.

Первая рота, просыпайтесь,

Вы защитники советской страны,

И в постелях не валяйтесь!..

   Так волав щоранку, шаленіючи від повільного наближення дємбєля, Сашко Зотов, виспівуючи власний експромт на тему відомого шлягера Ігоря Ніколаєва «День народження».

   Ні тієї армії, ні країни вже немає. А ми,  солдати розбитого війська, розбрелись по містах і селах. Капітулянти, які борсаються у вирі метастаз створення нових держав.