«П’ять життiв, прозоскайп», роман

На це натякнула своєю грою сусідка, яка, виявляється, не лише  розмовляє пальцями, а й пише. Так тут називається процес експлуатації принципу паралельності. Можна сказати й більше – поліпаралельності, макропаралельності. Аж до сутнісної тотожності. Не одного й того самого чи схожого, а взаємопотребного. У межах, зрозуміло, осягнутого: кожна взаємодія – це реальність реальностей з основою, що безупинно ширшає і множиться… Мистецтво  цього множення одержало назву художнього мислення.
Не стану вдавати, що я з ним розібрався остаточно, оскільки до здатності єднати фрагменти й деталі цього мислення має стосунок Дух. А що то таке – судити поки що важко. Логіка підказує – щось понадрозумне, причетне до мудрості, яка знає, мало що подетально знаючи.  При тому сама мудрість Духові  малопотрібна; він самоспізнається. Як сум –  доторком до клавіш…    
Здається, дійшов. До першопочатку самого себе. Яким не став, а стаю.
Богумил прислухався: що там за стіною? Тиша. Перекачка сотень і сотень дисків для міжзоряного простору  теж припинилася. Через Данила, якому набридло сидіти і слухати те, що невідомо де розвихрюється потоками міжгалактичних вітрів. 
Музика як певним чином організована сукупність звуків для їхньої Галактики не новина.
Імпульсивність живої матерії нічого несподіваного в собі не містить. Все, що є, взаємодіє. У різних режимах і по-різному. Аксіоматична мертвість кварциту на їхній планеті  давно прочитується як паралельна дійсність. Але хто (і чим?) міг би передбачити  реакцію цієї дійсності на те, що тут поназивано сонатами, етюдами, симфоніями? Планета пробудилася. Для стаціонарних її космоквартирантів не загрозливо, але нагадливо. Мовляв – ви тут всього лиш ви.
Земля своїм жильцям говорить про це вже давно. І багатьох  з себе прогнала. Де еволюційно, де бецеремонно. Пробувала це зробити і з людством, однак те з невідомих причин прозріло. Побачило і почуло нам поки що маловідоме. І кинулося у побаченого вчитися. З повагою до Гармонії, до Краси. Про технології промовчу: вони тут  дикунські. Але ж такими самими дикунськими є й наші вписаності у космогонічні творення  всього того, що з моменту виникнення переставало бути цікавим і потрібним. Земля теж була залишена Космічним Розумом, як зужита іграшка. І проти цього повстала.
Оце все, що я вирозумів запропонованим Данилом методом: вичленовуєш кілька понять, прослідковуєш міру їх порятованості від науки, і ними оперуєш. Їх кілька: Життя, Природа, Краса, Смерть і Безсмертя. Все інше – соціальна риторика. 
Знову треба пояснювати. Гаразд, але востаннє. До того ж виключно словами Данила. Соціальним вважається зручне. Спершу просто зручне, згодом освячене і освячуване.  Взірець зручності – держава. Куди не ткнешся – скрізь вона, вона, вона. Ти – зайвина. Коли не усереднений; коли усереднений – ти високосвідомий громадянин. І раб. Внутрішній, коли загальнодержавні приписи загнані в тебе по яйця. Трохи не ясно але ясно – нижче господарюють інстинкти. Несоціалізованих  практично не існує. Хіба один – інстинкт перелюбу.
Одержавлений  формат людства не еволюціонує. Тиранія, диктатура, демократія, анархія, рівноправність передбачають одне й те саме – покору саме тому порядку речей, який став панівним. Противагою покори є бунт або революція, які покори не визнають. Рятує од тотальної покори тільки втеча у себе. Можлива за наявності тотальної покори.
Засвоєнню цього всього мені заважає надмірна серйозність. Так каже Данило. І сусідка, яка, відчуваю, ось-ось сяде за інструмент. Для розмови зі мною без мене, що Данило вважає нормою. Зачекаю. Такого самого вважання і я.