«Тиша кольору індиго»

ІІІ

На світанку таке дзвінке, настояне на соснах, резонансне повітря, що від гуркотливого лету електропоїзда двигтить земля і дзеленькає, ладне розлетітися на друзки, наче весільний келих на щастя, скло на балконних дверях (воно із двох шматків, сяк-так прихоплене скотчем)!

Через відчинені у зелений світ двері з войовничим дзижчанням залетів непроханий гість – джміль. Великий, волохатий і кумедний! Спочатку поводився по-хуліганськи, нахабно. Невже доведеться ділити помешкання з цим агресивним сусідом?! Прихлопнути капцем або чим іншим я  ж його не наважуся! Але джміль, загрозливо покружлявши по кімнаті, заплутався у шумовинні органзи із ламбрекена.

Бідолаха ніяк не міг знайти шпарину, щоб вилетіти з пастки на волю. Дзижчання-погроза змінилася на дзижчання-квиління. Намагаюся допомогти бідоласі, а тільки ж комаха ніяк не хоче зрозуміти моїх благих намірів! Урешті волохатий зайда чимдуж гайнув у відкритий простір – тільки його й бачили!

Після сніданку вирушаю на прогулянку, озброєна фотоапаратом, ніби казковою лінзою, здатною бачити дива і зупиняти мить всупереч часу. Спускаюся вниз до річки. Дрібний білий пісок, ноги втопають у  його гарячій сипучості, ніби у  високих барханах. Почуваюся трохи велетнем, щось на кшталт Гуллівера! І… несміливою дитиною, яка потребує маминої опіки. Всідаюся на піску в затінку дуба, біля річки Ірпінь.

Сьогодні на пляжі велелюдно, ніби на ярмарці: жарти, сміх, розкутість, анекдоти, голизна тіла – злегка прикрита тканиною, і голизна води – злегка притрушена ряскою, і беззахисність могутньої верби з широким і міцним, як у дуба, стовбуром, живописно помережаним рівчачками, ніби старечими зморшками. Віковічна верба-вербиченька спостерігає за  шумовинням суєти навколо неї – певно, так само, як ми за мурахами...

Посередині водного плеса – буйно-зелена корона акацій і дубків. Оленячо стирчить гілля напівзасохлої вербички, міняться брижі води, місцями  вода у річці світиться гладенькою ковзанкою – вона здається льодяною  у спеку, ніби  по ній насправжки можна кататися на ковзанах!

Скрипить крона дуба, ніби поскрипує гусяче перо від натиску на папір. Буря і натиск?.. Ні, пошук тиші й гармонії (заперечливо підіймаю погляд до неба)! Тиші. І гармонії. Хоча насправді у моїх відвиклих від авторучки пальчиках – саме він – ширвжитковий інструмент – авторучка. Відвиклих не від неробства та марнування часу (хоча і без цього не обходиться), а тому, що клавіатура ноутбука вже давно змінила авторучку – традиційний школярсько-бухгалтерський і письменницький інструмент.

Увечері – променад звивистими доріжками ірпінського Будинку творчості. Двоповерховий жовтий будиночок, старесенький, обідраний, відчинена кватирка  вказує на присутність господарів, а на балконі – берізка! Тендітна берізонька на білокорій ніжці, із зеленим листячком. Біленькі тонкі корінці звисають крізь пощерблену балюстраду балкону.

– Звідки ж вона росте? З бетону? – дивується Світлана Андріївна.

– Там же ніякої землі!

– Гляньте, більше двох метрів!

Стоїмо і зачудовано дивимося на берізку. Якщо берізка здатна брати сили, акумулювати енергію сонця, то тим паче людина, Homo-ferriens, Homo-сумуюча!

Геніальна квінтесенція росту!

Геніальна любов до життя!

20.06.2015

ІV

Гінкі сосни. Божечку, які-і гі-і-інкі сосни!

Корабельні!

Від погляду на них вчувається шум моря. Крони дерев, поскрипуючи,  шумлять, захоплені в лабети вітру, немовби корма розсікає хвилю.

Чи може, то пливе невидимий вітрильник часу?

Хтозна…

А тільки я лечу пташкою і опиняюся на самісінькому вершечку розлогої сосни! І там, де дрібнесенькі й молоді гілочки пахкої хвої, звиваю собі гніздечко. Всередині, в грудях – хоральна тиша, ніби велетенський храм, і власне серце – ніби дзвін!

Спів пташок довкола зливається із суголоссям тиші.

О, що не кажіть, а в сучасному соціумі тиша – справжній скарб! 

У цю мить ірпінська тиша  мені видається найтихішою у світі!

Чути всі чисті-чистюсінькі голоси пташок і пташенят, ніби в комп’ютерній програмі для відеомонтажу  зменшено  фонові шуми. Молоде завзяте цвірінькання-сюрчання-співання, голосне витьохкування складних рулад –  від адажіо пташиного співу розпогоджується на душі. Усе ще  в подивуванні: яка професійна злагодженість партитур соліруючих партій! Ніби це не спонтанна хорова пісня, а трудився талановитий хормейстер! Який? Пташиний, звісно! І як він мав би виглядати: з чорним метеличком і білою маніжкою на пір’ячку? І диригувати тонесенькою гілочкою осоки?

А між іншим, повітря пахне солоним морським бризом – збирається на дощ. Лапатисте гілля  – абревіатура печалі й радості. Звучнозелена хвоя у піднебессі здається пухнастою і м’якою, схожою на кашемір, а в ній – статичні дзиги шишок із лусочками. Візерунок на сосновій корі – теж схожий на лусочки: унікальна гармонія форми й кольору!

Світла теракота стовбурів ще не досягла потрібної енергетичної напруги, бо наразі небо похмуре, а вчора ввечері стовбури світилися так, немовби, підсвічені зсередини, віддавали накопичене  за день тепло.

Єдиний дискомфорт – ірпінські комарі, вони надто великі й приставучі, вкрай нахабні. І першіння в горлі – певно, наслідок горіння торф’яників, а так – усе ОК!

На галявинці, поряд із моїм червоним будиночком, декілька  молоденьких берізоньок на тонких ніжках, як у балерин. Вони мовбито кудись бігли і раптово зупинилися. Тримаюся за шершавий білокорий стовбурець – у деревця добра енергетика, рівчачками кори поспішає комашечка… Куди ти, малесенька? Світ довколишній – великий і небезпечний…

У тишу вривається гул-посвист електропоїзда – залізнична колія неподалік. І знову пташиний спів. 

Душа – у пошуках тиші, істини і слова… І гармонії у всьому. Навіть у погляді на березову кору сірувато-пастельних відтінків! На ній різної форми ромбики, ніби вигравірувані письмена. Жодного схожого ромбика – непомітна галактична різнобарвність. Випадковість чи тайнопис?

Це світ краси і дива,  порятунку від істерії сучасної цивілізації, від хаосу й гармидеру.

21.06.2015