«Тиша кольору індиго»

VІІ

Славнозвісний будиночок фабриканта Миколи Чоколова втопає у зеленій гущі чагарника, у тремкій і густій прохолоді кленів і акацій на узвишші, ніби Дім на горі. Флер таємничості, драми, тиші, блискавки, радості і жури –  тихої, покірної і бунтівливої, стихійної, котра нічим не видає себе до пори до часу.

– Ось із цього балкону, бачите,  Володимир Сосюра читав вірші!

– Тут Павло Загребельний написав «Роксолану»!

– Тут знімали фільм… А тепер здають унайм. Он і вивіска – «Ласкаво просимо!»

– Там нечисте місце… Кліщі… Краще цією доріжкою.

– Соловйова забрали в АТО. Поки що на полігон.

– Обережно, сходи!

– Дякую, Світлано Андріївно. Мені ще ж не сімдесят!

– От, невихована нахаба!

Білий дрімав біля лавки, але, побачивши нас, біжить, махаючи хвостом.

– Біленький, привіт!

Колись бігав цими доріжками білий кінь на прізвисько Білий, тут люблять розповідати історії про письменницькі витівки з конем… Тепер бігає білий пес на прізвисько Білий! Спадає на думку порівняльна сентенція: малі є письменницька братія…

24.06.2015

VІІІ

Зі Світланою Йовенко були на узліссі й на лузі, квітучому лузі, де від подиху вітру так неповторно живописно, співоче віється-пливе ковила, що я теж, тримаючись за тонке, як тятива, і пластичне стебельце, солов’їно лечу з ковилою понад лугом. Лечу і  не можу саму себе спіймати й повернути до дійсності – міцно поставити на грунтову доріжку, що поросла запилюженим споришем. А довкола острівками, біло-біло, весільно цвіте кашка! Вона схожа на морську піну на зелених хвилях отави: ніби ось-ось наскочить хвиля й приб’ється до ніг.

Золотисто-медово пахне медуниця, але щоб почути цей аромат, треба нахилитися до квітки, бо тут, у лузі, поліфонія квіткових ароматів. Білі грамофончики берізки тихенько дзвенять у такт вітру: срібно, сором’язливо, їх уважають за бур’ян, а вони – теж  квіти! В луговім широкополлі такі ж доречні, як кома чи крапка в реченні! Серед різнотрав’я букетики ромашки ніби чисті, привітні усмішки! Вони, ніби маленькі діти, безпосередні й веселі.

Тут і деревій, і іван-чай.

І полин-чорнобильник – сивенький, сріблястий; здається, він, оцей самий полин, що росте з незапам’ятних часів, ще бачив навали татаро-монгольської орди! Так, життя іноді пахне полином, але це нічого, це минеться, щось є в полиновому запаху від вогнища в полі, від аромату картоплі з димком, навіть від святкового запаху дитинства…

Світлана Андріївна – в ролі відеооператора не втримується від емоцій:

– Небо. Оса. Так. Класно. Галявина. Тини. О! Супер! Отак! Небо. Небо-о-о. Та-ра-ра-рам… Та-рі-ра-рам…

– Може, скажете щось для України? – пропоную Світлані Андріївні, трохи жартівливо і серйозно водночас, наводячи фокус фотокамери.

– Для України?

– Так! – підтверджую.

– Треба будь-що зберегти Ірпінь! Бо це історія. І завжди тримати в пам’яті оту березу, яка росте з бетону! Це витривалість посестри нашої, це витривалість будь-якої української істоти, яка буде пробивати шлях до води, до життя!

Ковила пливе… Ніби морські білопінні хвилі котяться лугом.

Тиша. Дивовижна ясність думок і серця.

– Гарно, – тихо промовляє Світлана Йовенко.

Знімаю панорамно луг, вдалині високовольтна лінія електромереж.

– Що ви ЛЕП знімаєте? Не треба ЛЕП знімати! Це варварство! – голосно обурюється Світлана Андріївна.

Обабіч звивистої стежечки – кліпають вогниками дрібнесенькі рожеві квіточки лісової гвоздички, а трохи далі натрапляємо на кущики нехворощу, листя схоже на соснові гілки, тільки м’які. А ось і цар лугів – його величність осот! Він ще не зацвів, ще не настав його золотий час, але все одно хоч і бур’ян, а осот неймовірно гарний!

– Будяк – улюблена квітка Вінграновського! – каже Світлана Йовенко.

– А це суріпочка. Бур’ян. Чуб такий розкішний. А оце галявинка, бачите? Це приходить вдова з чотирма дітьми, і вона косить,  вони всю траву згрібають – і в мішки… Видно, у них кози.

Вийшли на узлісся. Надзвичайно! Шум вітрів, здається, не лише з узлісся, а звідусіль, з усього світу: з поля, з моря, із африканських прерій…

Дерева міняться зелен-листом – ніби бриз на річці.

– О-о-ой, вітер, мій золотий! А-ах… Чого мені жаль, так це вітру, бо цього вітру вже не почую… – з ностальгією в голосі говорить Світлана Андріївна.

Стою на траві босоніж. Трава гостра, цупка, м’яка й оксамитова водночас! Моя спідниця розвівається на вітрові яскравим турецьким (колорит і малюнок тканини) вітрильником. Відчуття незабутнє. Вітер  обвіває зусібіч, ніби я деревце, тонке й гінке, мовби та берізка на балконі…

Якщо заплющити очі, то музика вітру, музика тиші стає яскравішою, тоді її не лише заглиблено чуєш, а вдихаєш, ніби приємний  аромат.

Це не просто вітер, не просто тиша –  це органна, потужна  симфонія! Океанічна! Її не почуєш у гамірній суєті мегаполісу, а лише тут, на узліссі, коли стоїш на лісовому ґанку, вільно розпростерши крила.

Слухаю музику вітру і розумію: природа зцілює! А ще – додає слуху, зору: бачиш і чуєш усіма органами чуттів одразу! А зелена ірпінська краса неймовірно додає сили серцю і, врешті, ногам, бо прогулянка була досить тривалою.

Після вечірньої фотосесії Світлана Андріївна, Ірина Іванченко з донькою Дашею і я переглядаємо фото на моєму ноутбуці.

Скільки сміху і позитиву!

25.06.2015