«Тиша кольору індиго»

ІХ

Сьогодні благостна тиша і  похмуре, переддощове небо. Але я б його не називала похмурим тільки через те, що на небосхилі немає звичного спечного сонця. Небо – умиротворено мудре, спокійне пристанище для думок. І вітер, вітер часу, вічний вітер, рухає думки, а не лише чеше-розчісує опахала ковили, що пливуть над лугом.

А ще тиша – шелестка. Ніби хто гортає написані сторінки вічної книги… І вічний шелест трав, і сосон, і акацій…

Так, медитативна тиша на дивані з книжкою і дрімотний стан: втома чи ілюзія втоми, а може, синдром утоми, викликаний буттям у сучасній цивілізації? І хоча умовно (не насправжки) суєта буднів залишилася за парканом Будинку творчості письменників із вірчим написом «Стороннім вхід заборонено», все ж таки дотик сучасних оксиморонів життя у глобалізованому світі, схожому на метро в час пік, дає про себе знати легким  дотиком вітру до щоки чи незлобивим доторком зеленої гілочки за плече, навіть вічно квітучим буйнорястом ірпінських лип.

Липи… Вони тут розкішні! Здається, ніколи не перестануть цвісти! Їх обдирають-рвуть-збирають, а вони викидають нові пахучі суцвіття, і вечірні намистинки нерозквітлих тендітних, але неймовірно досконалих пуп’яночків, як усе в природі, надранок наповнюють тишу заспокійливим п’янким ароматом липового цвіту.

Насолоджуюся дощовою тишею.

Тиша – це не відсутність звуків, тиша – це відсутність какофонії.

Зараз іде дощ, звичайний дощ. Стою на балконі, ніби в театрі, слухаю спокійну арію літнього дощу. Вона може здатися одноманітною, але  ніколи не набридає, навпаки, хочеться розтягнути задоволення від  дощової тиші! Дощ ніби почув моє прохання –  вдячно зашумів, дубове листя заплескало в  долоні, а дрібне, акацієве, екстатично затремтіло, і в повітрі запахло свіжою, навіть джерельною, прохолодою.

Крізь зелений занавіс відчиненого балкону прохолодне дихання ірпінської тиші має зеленуватий, приємний і заспокійливий відтінок, як і зелений краєвид за моїм вікном.

Авжеж, гармонійна, глибока тиша схожа на море! Його не вичерпати ніяким ковшем: ні зоряним, ні звичайним! Але все ж таки – ще тільки початок, а вже… кінець! Ірпінська тиша у червні  вже має нотки осінньої ностальгії: пахне дрібними яблучками, ще недозрілими, гіркуватими на смак, як полин, але вже червоними. Може, тому, що настає мить прощання з Ірпенем, мить відлітання чи перельоту – як для птахів, ніби за океан…

А поки що п’ю тишу по краплі,  по дощовій, прохолодній краплі, з відтінком смарагду, бо в кожній краплині, мовби у дзеркалі, відображаються ірпінські ліси, квітучий  луг і посмішка тендітної ромашки крізь осмуту неба.

Шум електрички ніби рефрен, що відтіняє ірпінську тишу. Опісля тиша починає виразніше звучати, так, ніби їй додали барв, як у живописі, або скупали в літеплі, наче маленьке дитя.

Слухаючи дощ, можна відчути час. Він так само, як і дощ, падає лункими краплями, їх миттєво всотує піщана землиця спраглими губами.

А є ще спрага творчості… Коли слова сприймаєш на дотик, на смак, на колір, на об’єм, на вагу, а не лише відчуваєш їх лінгвістичну форму і зміст. Коли кожне вірно знайдене художнє слово –  як планета у Всесвіті!

26. 06.2015