«Тиша кольору індиго»

Х

Вночі краплюжив дощ. Ніяк не могла заснути. Подушка мовби наповнена свинцем. Уранці спішно провели Світлану Йовенко. Залишилося легке роздратування і невдоволення. Таксист під’їхав до ґанку, Володимир Гутковський і Тетяна Громова – теж вийшли.

Сніданок. Самота. Тиша. Цвірінькання пташок. Свіжа прохолода, аж кришталева, і зелені смарагди крон у вікні. Клавіатура ноутбука і снігова, альпійська пустеля віртуального аркуша перед очима...   І тиша! Таємнича, з якої народжується світ. Цю рятівну тишу можна вдихнути, наче кисень, коли маліють сили при підйомі крутосхилом на вершину Альп. Коли, ніби човен на мілині, корма розбивається силою хвиль…Тоді душа, ніби чайка над морем, шукає поживи – слова, а воно – слово – скидається, мовби срібна спинка осетра… Як його спіймати?

За письмовим столом чарівна мелодія літер на клавіатурі ноутбука зблискує, наче вода в Ірпені в сонячну днину. Насправді? Чи може, здається?

Потужною хвилею накочується шум сосон, а десь там, за сотні кілометрів, шумить справжнє  море. Хоча в цю мить шум сосон здається шумом чорноморських хвиль.

Чорне море насправді ніскілечки не чорне. Воно іноді буває кольору індиго, як і ця таємнича, безмірна, як і море, ірпінська тиша…

Час ніби ірпінська ріка: тече, міниться риб’ячою сріблястою лускою. А тільки  жодну з цих лусочок не вхопиш і не покладеш на долоню…

Час ніби дзеркальний короп, зблисне лускою, змигне хвостом і пірне на глибину всесвіту…

У кімнаті письменницької обителі все ще світиться образ берізки, тієї тендітної берізки на балконі. Слово має пробивати крицю байдужості, ліні, фальші – яка схожа на бетон, на залізні грати, на посвист російських «Градів»…

Слово, ніби амфібія, здатне жити на суші і в морській глибині. Черпаю тишу, мовби воду з криниці – цеберком, і п’ю.

Тиша буває такою глибокою, ніби криниця, що наскрізь пронизує земну кору, – ніби рана навиліт. Стає боляче – може, від усвідомлення драматизму, контрасту? Бо в сучасному світі – ніби на війні... Тільки ця війна невидима, але на ній, як і на справжній, де розриваються снаряди й міни, – вбивають, і ранять, і завдають душевного болю… Цей біль душі здатна вилікувати хіба що… тиша вдалині від світу, від буденної суєтності.

27.06.2015

ХІ

Тримаюся за квітучу гілочку липи, мовби за якір, щоб не опинитися у відкритому морі, не загубити власний слід на воді…

Тиша-море.

Тиша-всесвіт.

Медитативна. Самозаглиблена у зелений рухливий краєвид.

Вітер енергійний, аж зимний і веселий. Трохи навіть розбишацький. Молоденькі дубочки намагаються ухилитися від його обіймів, а зелені віття акацій кивають, ніби розшаркуються в реверансах на всі боки перед паном вітром, а сосни, навпаки, велично й докірливо хитають верхівками.

День Конституції. Неділя здається буднем… До того ж вітер викликає ностальгію за вже минулим для мене Ірпенем, за узліссям, де віють-повівають золоті, золотенькі вітри (за висловом Світлани Йовенко), за корабельними соснами, за їх недосяжністю, за їх рвійно-темними верхівками, що розхитуються на фоні неба, за зеленим квітучим морем лугу, який не перепливти на човні часу, за ковилою, за медуницею, за полином… Вони все ще пахнуть, незірвані, коли торкаюся клавіш ноутбука в кімнаті письменницької обителі. Схожа на подих вітерця легка ностальгія: за відчутим, побаченим, почутим, за втраченим і набутим, за піснею вітрів, за зелен-шумом, за мелодією, яка викликає і викликатиме ауру художніх образів.

Як прочитати тайнопис ромбиків на березовій корі?

Звідки взяти сили, як берізці на балконі?

Тиша кольору індиго…

Ця метафора виникла спонтанно, ще тоді, в переповненій електричці при погляді на сосни у вранішній пастелі неба крізь брудне віконне скло…

Бо насправді тиша – небесна гавань. У сучасному метушливому світі, схожому на метро в часи пік, тиша почасти видається недосяжною, тому чиста гавань неба як небесний Єрусалим…

Тишу теж треба шукати, так само, як і істину. Може, навіть істина пізнається  у тиші, бо серед бедламу – в голові теж – бедлам…

Душа сумує за тишею і за небом усе життя…

28.06.2015