«Тиша кольору індиго»

ХІІ

Із радісним пієтетом дивлюся на повноцвіття липи, а тільки… здається, що тиша зараз вибухне! Гостро! Шрапнельно! Бенкетно-гучно! Фугасно! Аж задрижать і посипляться гострим водоспадом шибки від ударної хвилі, а липа заплаче золотистими слізьми.

Горять торф’яники, а мені здається, що то  запах звідти – з  війни, зі Сходу… Хоча у війни куди відразливіший запах, але цей нечутний запах війни за сотні кілометрів просочується в мозок, і живеш, змиряючись із присутністю війни…

Сучасний світ ніби електричка… У кожного свої торби і станція, і не всім вистачає місця. У кого сакви, як у Григорія Сковороди, а в кого – гаманець, припасований на ремінці до талії, і кошики з провізією, з товаром, у когось –  планшет і віртуальні ігри, вони теж бувають небезпечними, як і реальна війна…

Попрощалася з узліссям.

Від зеленої феєрії лісового шуму легені, мовби вітрила, наповнюються ароматом різнотрав’я, і я пливу над лісом, над хмарами, над Ірпенем... під симфонічні пориви потужного, легкого й апофеозно нестримного вітру. Пливу, купаюся в зеленому шумі, не наважившись окунутися у хвилі Ірпеня. Це остання зустріч-прощання, мовби закрита книга, яка мені вже не належить…

Скільки зеленої сваволі й кипучої  волі у пливучому танці ковили! У рухливій рапсодії води, у цій круговерті бриж! У ній тоне, паморочиться погляд і впадає у вічне небо, там теж – глибочінь: виняткова, недосяжна, як верхівка найвищої сосни!

А небо! Негомінке, високочоле небо застигло в часі: над Ірпенем, над квіточками ромашки, над зелено-малахітовою, животрепетною, з тисячі тисяч тремтливих листочків короною лісу. І я теж, я теж стишила кроки. Зупинилася в зачудуванні, але тільки на хвилинку, бо мій вітрильник уже повертає у відкрите море – час вирушати...

Востаннє слухаю ірпінську тишу кольору індиго.

Тиша вміє говорити, тільки треба відкрити серце й очі, щоб  почути тишу,  річку,  небо,  сосни й оці жовтенькі квіточки медуниці, від яких тиша наповнюється медовим, заспокійливим ароматом.

Верба, вербиця, вербичище, вербиченька.

Кружало сонця заплуталося в її пластичнім гіллі, схожім на жіноче волосся, рухливим від подихів грайливого вітру. Сонце намагається випливти і впасти у зеленаво-бронзові річкові брижі, що хлюпочуть, мовби найлагідніші у всьому світі літні дощі: прозорі, тихі, крізь які видно пісок, навіть окремі піщинки, піщане дно і темно-зеленаве кісся водоростей, котре віється ковилою.

Дивлюся в річкову струмінь і бачу, як повільно й незворотньо тече час…

А липа цвіте – золотосніжно, духмяно. Пухнасто. Ніжно. Солов’їно. Світанково. Лагідно. Це нічого, що цвітіння – лише мить. Бо ця мить – назавжди! Ірпінська липа не просто цвіте, як тисячі, мільйони інших лип, вона  пробиває крицю вічності!

У пухнастих легких квіточок – сила ломикаменю!

29.06.2015

ХІІІ

На залізничному вокзалі чекаю на потяг Київ–Львів. Залишаються ще дві години з гаком. Гамір. Гумор. Диктор оголошує раз у раз про відправку потяга, от зараз: «Сполученням Кишинів–Москва… Потяг знаходиться на тринадцятій колії. Нумерація  вагонів з хвоста потяга».

Я не впевнена, що в камеру схову мені вдасться втиснути  мою валізу на колесах, тому сиджу за ноутбуком і намагаюся щось розумненьке наклацати, але музика, різкі звуки, гепання сумки поряд на кахляну підлогу, дитячий плач, сміх, голос диктора і енергійноочікувальний настрій не дають зосередитися.