«Тиша кольору індиго»

Білі, мармурові стовпчики зали очікування увінчані золотистими, під бронзу, напівсферичними  чашами, що нагадує стародавньо-єгипетський стиль. Тільки замість фараонів і вельмож – інваліди з милицями, з валізами, руда тітонька з огірком у руці, двоє пенсіонерок – із морозивом, юнак із сумкою через плече в позі роденівського мислителя і замислений дідусь в окулярах, з упокорено складеними на колінах руками, ніби дивиться крізь час і простір. Молода юнка весь час говорить по мобільнику, грає-гримить музика в тутешніх кафешках-забігайлівках. І поряд жінка зі строгим профілем, у чорній майці, зі стрижкою каре – схожий профіль зображували на єгипетських вазах. У неї ще й черевички – золотисто-бронзові…  Жінка заплющила очі, дрімає, закинула голову з напіввідкритим ротом. Приходить недоречна, геть абсурдна згадка про Тутанхамона… Про скіфів, про золоту Пектораль – усе разом… Про «Любов і смерть» Світлани Йовенко.    Раптовий подих давньої епохи тут, у гамірному третьому тисячолітті. І де б ви думали? У залі столичного вокзалу, в очікуванні подорожі на Львів.

Пронизливо пищить чиєсь дитинча, немов кигиче чайка на морі. Тільки не білокрила, а забронзовіла, мовби чаша…

Час пливе… як ріка Ірпінь.

Час шумить узліссям.

30.06.2015