«Запах фіалки», пригодницька повість

Володимир Кобзар

– Чарик, чарик!– сказав Іса.

– Шапка! – показав я на свою голову, хоч я був без шапки. Але Іса зрозумів і відповів:

– Калпак!

Шапка не дуже схожа на калпак, але хай буде калпак.

– А оце, – я показав ногою на кінський кізяк: – Кізяк.

– Кізяк, кізяк, – закивав головою Іса.

– Ти диви, – сказав я. – Кізяк скрізь кізяк.

– Штани. – Я показав я на свої суконні штани.

– Шальвар, – сказав Іса.

– Майже шаровари, хоч і не шаровари, – сказав я і кліпнув оком: – Око!

– Кьоз, – відповів Іса.

Тут я мимоволі згадав про Наталку, про її очі: одне око – кьоз, а два ока – кьози? Ні, це вже схоже на кози, не те…

Я кивнув на татарську дівчину, яка проходила повз нас разом з матір’ю:

– Дівчина.

Іса довгенько думав, поки допетрав, що я питаю, і врешті сказав:

– Киз.

Значить, Наталка – киз. Кизочка. Ще краще – кізочка... Мої спогади про кізочку Наталку перервало несамовите горлання нашого півня, який смикався на мотузці під возом, намагаючись добратися до кінських кізяків.

– Оттакий півень! – похвалив я нашого Кукарікала і трохи прибрехав: – Німецького півня мало не вхекав. Аж пір’я з того летіло. Тільки горлає, буває, серед ночі, коли найдужче хочеться спати.

– Пі–вен, – повторив за мною Іса, підійшов до воза і спробував погладити Кукурікала. А той дзьобонув хлопця по руці.

– Шайтан! – скрикнув Іса.

– Ше й який шайтан, – погодився я. – Його краще не зачіпати, бо він без курей геть дуріє.

На сусідньому возі лежали кавуни і дині. Я тицьнув пальцем у кавун:

– Кавун.

– Карпиз, – переклав татарською Іса.

Я тицьнув пальцем у диню:

– Диня!

– Кавун, – відповів Іса.

– Та ти все переплутав, – обурився я. – Оце карпиз, а це диня!

Іса похитав головою, не погоджуючись зі мною.

– Тю, – сказав я. – А тютюн? – Я на мигах показав, що нібито набиваю люльку тютюном і пускаю дим.

– Тютюн, – сказав Іса.

– Отакої, – здивувався я і загукав до діда, який вертався до воза – Діду, діду!

– Чого ти репетуєш як німий? – озвався дід.

– Я не німий!.. А тютюн татарське слово!

– Ото новина.

– Ви шо, знали?

– Може й татарське, а може й ні.

– От ми тут балакаємо з Ісою по-татарськи, – пояснив я діду, – то виходить, що в нас багато однакових слів.

– А шо тут дивного?. Віками живемо по–сусідськи, бува й позичаємо один в одного… У тому числі й слова.

– Тільки вони «диню» з «кавуном» переплутали!

Страницы