«Запах фіалки», пригодницька повість

– Аби не грішне з праведним. Одчепися. – Дід одвернувся і знову зайнявся комерцією.

Я пошепки спитав Ісу, показуючи на мигах, наче я затягуюся і пускаю з рота дим:

– Куриш?

– Тютюн ічмек? – спитав він.

Слова «ічмек» я не зрозумів, але припустив, що воно стосується мого запитання. Я ще тихіше спитав Іса, тикаючи в нього пальцем:

– Ти – тютюн ічмек?

Іса озирнувся на свого батька і  похитав головою: ні.

 – Брешеш, – сказав я. – Кожен хлопець завжди трохи «тютюн ічмек».

Іса м’явся як дівка, і я здогадався, що він теж трохи «тютюн ічмек», але батько, мабуть, теж крутить за куріння вуха, тому він і не признається.

Тут я згадав про свої скарби, дістав з воза підзорну трубу і подав Ісі. Спочатку він приставив її до ока не тим кінцем, потім довго водив нею навкруги, аж поки не навів на мене, і я показав йому язика. Іса злякався і мерщій віддав підзорну трубу.

Тоді я витягнув секретну карту, розтелив на возі і почав пояснювати:

– Дивився. Оце звідси ми приїхали. Бачиш  Єлисавет? Тут баба Галя живе.

Іса похитав головою: ні, не бачу.

– Тю, та осьо. Далі річка Інгул, Давидів Брід, потім Берислав і Каховка. А тут Дніпро, – водив я пальцем по картів. – Це – Перекоп.

Почувши слово «Перекоп», Іса радісно закивав головою:

– Оркапи, Оркапи.

– Може й Оркапи, а по-нашому Перекоп. Оце море. Тут Севастополь.

– Ахтіяр, – сказав Іса, придивившись до карти.

– Хай буде гречка. А тут Євпаторія.

– Гезльов, – сказав Іса.

– Який Гезльов, коли осьо написано по-хранцузьки  чи по-англічанськи, шо Євпаторія?!

– Гезльов, – стояв на своєму Іса. А потім показав на карті місто Варну,  і провів пальцем лінію до неї від Євпаторії.

– Поїдеш у Варну? – недовірливо спитав я.

– Скора будєм туда плить, – сказав Іса. – І всє будєм плакать.

– Тю. Чого?

– Плакать за родной земля.

– Так не їдьте, лишайтеся! К бісовому батьку ту Варну.

Іса розвів руками:

– Прощай, Кирим…

 Я так ні бельмеса і не второпав, чому вони замість радіти такій подорожі, – плакатимуть? Розпитати його до ладу мені забрало знань татарської мови, і я переключився на арифметику.

Виявилося, що «один» це «бір», «п’ять» – «беш»,  «десять» – «он», а «п’ятнадцять» – «он беш». Тобто, якшо скласти разом «10» і «5».

Я потикав себе пальцем у груди і сказав:

– Мені – «он беш» років. А тобі?

– Тоже «он беш», – сказав Іса.

– Так ми однолітки!

На радощах я витяг рогатку і показав Ісі свою вправність. Оглядаючись, шоб не помітив дід і не відкрутив вуха, я сушеною вишнею вправно поціляв у курей, які порпалися поблизу в кізяках. Іса зацікавився моєю зброєю, і я, з деяким жалем, але віддав її своєму новому знайомому:

– Бери.