«Запах фіалки», пригодницька повість

Дід любив перехилити чарку, але міру знав і по тому робився веселеньким і балакучим та наспівував триндички: «Горобець упився, з чорногузом бився, як ударив чорногуза, – чорногуз звалився!» Це я від діда й собі навчився віршувати і частенько дошкуляв Василеві, у якого з цим виходило гірше, ніж у мене.

Дідовою міркою для горілки була мілка срібна чарка, привезена зі служби.  Він називав цю мірку «казьонною»; завжди випивав її перед обідом та надвечір. Горілку наливав дуже обережно, щоб не перелити або, крий Боже, не долити; з розмахом хрестився і хвацько перекидав чарку в рота. Не пив горілки тільки тоді, коли обходив бджіл, бо одного разу вони дали його доброго меду за цей запах. Але потім він доганяв пропуще «штрафною» чаркою; скільки днів пропустив, стільки разів себе і «штрафував».

Ставши удівцем ще замолоду, женитися вдруге дід Ку не захотів. «Я інвалід, який з мене чоловік. Рана на животі заросла як на собаці, – казав дід, – а от рука…» І жартував: «Добре, що права рука ціла, бо як би я тримав чарку?» Проте, як на свої літа і рани, він справлявся навіть однією рукою з будь–якою домашньою роботою.

Свою піч дід називав камбузом; навчився варити борщ і самостійно пік хліб, не завжди, правда, вдало – замість пухких хлібин у нього часом виходили товстезні ґлевкі коржі; але вони були смачні, і я, залюбки їх наминаючи, нахвалював. У нас він обідав тільки на празники. Перед тим старанно голився, надівав мундир і чепурився.

День у діда починався з ударів ринди – невеличкого мідного дзвону, у який він калатав уранці, коли вставав, і ввечері, коли лягав спати. Дзвін чули на цілому кутку і по ньому навіть визначали  час.

У діда була «сикретна карта», яку він обіцяв віддати мені назовсім, коли, казав дід, «ти порозумнішаєш». А поки що карта була у мене в «оренді». Написи в ній були не по–нашому, і попервах я нічого не міг уторопати. Дід теж нічого з написів не розумів, але орієнтувався по обрисах морського узбережжя, нанесеного на карту, по велих річках та більшості міст, які він безпомильно знаходив і тицяв своїм товстим і жовтим від махорки вказівним пальцем: «Оце Севастополь, оце Гадеса, оце Харсон, а тут Лисавет. А десь тут наверху наш Чигрин і ми з тобою». Коли я був геть малим, я довго вглядався в карту і дивувався:

«Діду, а як ви оце бачите нас на карті?»

«Учися і ти розгледиш», – усміхався дід.

«А довго вчитися?»  

«Поки не почнеш кумекати, шо написано в цій карті».

«Ого. Та це я й постарію. А коли ж гратися?».

«Тобі аби гратися, – бурчав дід. – А треба й учитися».

Потроху я навчився розбирати латинські літери і читав (а більше вгадував) назви міст. І мене постійно дивувало, чому хранцузи (чи то були англічани?) писали не Херсон, а Кхерсон? Або – Себастопол, а не Севастополь? Може вони не люблять м’який знак?

Ще в діда був ліворвер. Я поправляв діда, що треба казати не ліворвер, а револьвер. «Не вчи вченого їсти хліба печеного, – відмахувався дід. – Молодий ще!» Це він так на мене сердився. Часом він називав мене і шибеником, але це означало, що дід наче сердиться, а насправді трохи хвалить мене. Та здобути дідової похвали мені вдавалося рідко. Коли ж він сердився насправді, то звертався до мене «голубе». А коли гукав: «Срібнеє золотце, а йди-но сюди», – значить я заробив прочухана. Правда, ні дід, на батько мене ніколи не били і якщо мені зрідка й перепадало за шкоду – то лише від матері. Але в матері рука була легка, і мені ніколи не боліло. «Розбалував тебе дід, –  не раз казала мені мати. –  Хотілося йому сина, а народилася дочка. От він тобі й попускає».

Дід казав, що «позичив» цього ліворвера й «сикретну карту» в одного хранцуза, коли був на війні.

«І шо хранцуз, не впирався?» – дивувався я. 

«Так зрадів, шо аж руки вгору задер!»

Ліворвер був великий, важкий і гарний – не те, що мій самопал. Мені кортіло стрельнути з нього або хоч би показати на вулиці, щоб усі роті пороззявляли. Але дід наказав, щоб я його і в руки не брав («Це не цяцька!») і пообіцяв подарувати мені його, коли я вивчуся. Коли торік я закінчив двокласну школу, то одразу побіг до діда забирати ліворвер. Але дід накрив мене холодним рядном: «Я тобі ку: вчиться тре’ довго. І не в селі, а в гóроді». Я зрозумів, що не бачити мені ліворвера як своїх вух. Бо де той гóрод, а де ті гроші, щоб там учитися? Та й вчитися мені не дуже кортіло, бо на багатьох уроках було нудно.