«Запах фіалки», пригодницька повість

«Шось треба придумати…»

«А я тобі й ку, шо треба вчитися, шоб придумати!»

«Та я хіба проти?»

«Ти не проти. Але й до книжки не спішиш».

Я замовкав, сердитий: читаю–читаю, а він ще й каже, що я до книжок не спішу. Я вже стільки їх перечитав!..

Дід відходив швидко і казав:

 «Ну, чого надувся як миша на крупу?»

Покомизившись для  годиться, я викладав йому ще яку–небудь свою химерну гадку. І так ми балакати довго, аж поки дід, зморений моїми запитання не засинав, і я мусив іти додому.

Розділ третій

Дід Пихто з Головківки. – Солодше за мед. – Загадкове батькове зникнення. – Що сказала ворожка.

Дідова пасіка була в лісі під горою, яка називалася Вовчим Шпилем.  Дід подався туди ще вранці. Сьогодні він качав мед. Цю роботу дід називав авралом – терміновою роботою, яку треба було робити негайно, покинувши все.

На пасіку дід поїхав своєю підводою, запрягши Циганку, – молоду кобилу, яка весною вперше привела лоша – теж кобилку. Це було якраз через кілька днів по тому, як мені на сонячній галявині вдарив у голову фіалковий запах. Я впросив діда назвати лоша Фіалкою.

«Якось по–городському», – вагався дід.

«Чого це?»

«Таке ім’я більше личить корові, а не коневі».

«Та це ж не кінь, а кобила!»

 «Еге ж…Це ж я хотів коня. А воно родилася кобиленя… Добре, хай буде гречка».

«Не Гречка, а Фіалка, діду!» 

«Та Фіалка, Фіалка!»

«Це буде моя Фіалка!» – аж підскочив я од радості.

Дід тільки покосився на мене, – він же нічого не знав про справжню Фіалку, а я не квапився говорити…

До пасіки йшов селом через Голоп’ятівку, а потім лісом навпростець ледь помітною стежкою на Вовчий Шпиль. Так було ближче, але й страшніше, бо біля Вовчого шпиля, казали, водилися вовки. Я їх не дуже боявся, але на всяк випадок виламав з сухостою добрячу ломаку, наддав ходи і пильнував, чи не визирне десь з кущів вовча паща, на яку я одразу кинуся з героїчним криком. Чи краще не кричати, щоб не приманити інших вовків?.. Отак у роздумах  я й не зчувся, як дістався пасіки, і полегшено перевів подих…

У затінку під липами скубла траву Циганка і, почувши мене, озвалася тихим іржанням. Фіалка паслася поруч. Я пригостив їх присоленими шматочкоми хлібам, який вони дуже любили. Циганка навіть крихти визбирала і тяглася мордою до моєї кишені, просячи ще. Я було заговорив до Циганки, обіцяючи хліба ввечері, але почув незнайомий голос і озирнувся.

На дідовій пасіці був незнайомий чоловік. Він теж помітив мене, похапцем попрощався з дідом і, одвертаючи від мене лице, зник у лісовій гущавині. Дід же склав учетверо якісь папірці і запхав у порожню дуплянку.

– Хто то? – спитав я.

– Дід Пихто… – буркнув  дід. – З Головківки чоловік.

 – Чого він приходив?

– Та… Меду покуштувати.

– Аж з Головківки?

– Хіба це далеко?

– Не менше шести верст.

– По мій липовий мед і з Медведівки люди ходять. А то й з Чигрина.