«Запах фіалки», пригодницька повість

Дідовий мед справді смачний, особливо з вощиною, але ж…

– Чого ж він нічого не купив?

– Потім купить. Прицінювався… Шо ти, голубе, причепився до мене як шевська смола? Перенось мед на підводу.

Дід вочевидь почав сердитися, і я взявся до роботи.  Десяток вуликів дід тримав біля своєї хати, а два десятки колод – у лісі. Половина з них висіла на деревах, решта стояла серед кущах. Викачаний мед уже був у макітрах та діжечках–липівках, накритих полотоняними шматинами, і бджоли хмарою клубочилися  над ними.

Я надів сітку, але це не зарадило. Одна бджола вкусила за пальця, а друга непомітно заповзла мені під холошу. Я завмер, щоб ненароком її не розчавити. Капосна бджола добралася вище коліна, мовчки поповзла далі і вжалила за... Я помчав у кущі, витягнув жало, а потім пожалівся дідові

– Вона мене вкусила! – Я показав пальцем дідові, куди мене вжалила бджола.

– За перчик? – пирхнув дід.

– Вам смішно?! А воно болить.

– Нічого страшного, – сказав дід. – Якщо трохи, то й корисно.

– Ага, а якшо ропухне?

– Не розпухне.

– Як я тепер ходитиму?

– Ногами….

Не знаю, яка користь від жала, коли болить і чухається, але дідові слова мене заспокоїли, бо він добре на цьому знався. Я теж, може, був би пасічником, якби бджоли не кусалися. Діда бджоли не кусали. Або й кусали та він не подавав виду, мовчав. І бджоли мовчали, тільки гули. А я їх побоювався, і вони, мабуть, знали, про мій страх.

– Діду, а можна розвести таких бджіл, щоб не жалили?

–  Мабуть, можна. Але тоді бджоли довго не житимуть.

– Чого? 

– Бо кожне лізтиме по мед. Без жала вони не зможуть боронитися, і їм буде гаплик. А так вони дають доброго медку кожному, хто встромляє до них свого носа. 

–  Тоді я не буду пасічником.

– Боягуз.

– Чого це я боягуз?.. Я он вовків майже не боюся. А вони більші за бджіл… Я краще чумакуватиму. Там ніхто тебе не кусає. Їдеш собі, помахуючи батіжком

– Чумакування – важка робота. То тільки ледацюгам груші з верби падають.

–  А хіба груші на вербі ростуть?

– Якщо добре прищепити, то й виростуть.

– Смієтеся?

– Ні, плачу…

– Діду, а є шось солодше за мед?

– Є.

–  Шо?

–  Жінки… І дівчата.

–  Як це?

–  Як?.. – Дід зам’явся. – Та отак!.. Такі вродилися… Питає він… Підростеш – узнаєш.

Я одразу подумав про Наталку. Невже вона солодша за мед, якщо її куснути?..

Поки дід складав своє начиння, я впорався з діжечками й макітрами з медом. Дід одігнав димком зграю бджіл і скомандував:

–  Отдать швартови!

Це означало дідовою мовою, що треба рушати.

Сутеніло, коли ми повернулися додому.