06 апреля 2025 год
воскресенье
воскресенье
«Запах фіалки», пригодницька повість
От якби знайти прадідовий скарб! Вся наша рідня знала про захований на дідовій садибі скарб, і всі мріяли його знайти. Ми навіть знали скільки там було грошей – 305 рублів і 50 копійок. Прадід Іван, заховавши нишком скарб, пообіцяв розказати про нього перед смертю. Але віддав богові душу в один миг, забравши таємницю з собою. Скарб був десь на садибі, на видному місці, але де саме? І дід, а згодом батько, перекопали весь город, обнишпорили хату й горище, заглядали і в повітку, але марно. Пізніше до цих пошуків приєднався і я, але також знаходив тільки черепки від горщиків.
Попри все дід ніколи не забував про скарб. Сідав, бувало, на присьбі, запалював люльку й уголос розмірковував, на що він потратить знайдені гроші:
«Першим ділом, звісно, пом’яну своїх товаришів… Багато полягло».
«А потім, діду? – нетерпеливився я. – Кажіть!»
«А потім віддам тебе, шибеника, в науку».
«Тю… А гостинці?»
«Буде тобі й на гостинці, якшо не будеш сильно шкодливий, як зараз».
Зі служби дід привіз підзорну трубу і подарував мені. Ця труба була моєю гордістю, мені заздрив весь куток. Та шо там куток – півсела, від Валків до Чопиківки та Халявки, а може й до самої Голоп’ятівки!
Дід любив книжки. Точніше, він любив, щоб я читав йому книжки. Дід був грамотний, але читав по складах, тому передоручав ці діло мені, а сам пильно слухав. У мене, бувало, і язик заплітається, і в горлі деренчить, а дід тільки й зронить: «Попий води, попустить». Ото й медаль він продав, щоб більше книжок купити.
Серед його улюблених були «Енеїда», «Чорна рада», «Вечори на хуторі біля Диканьки» і «Тарас Бульба». Мене ж більше подобалися пригодницькі романи. Особливо ж – «Робінзом Крузо». Деякі з них були такими довжелезними, що я читав їх дідові довгими вечорами протягом осені й зими.
Після читання, я мав право задавати дідові свої каверзні запитання.
«Діду, а ви знаєте, що наша Осотянка впадає в Тясмин біля Фундуклеївки?»
«Хто ж цього не знає?».
«А ви знаєте, скільки верстов до Фундуклеївки?»
«З вісімнадцять, якщо через Зубринець або через Лису гору. Або всі двадцять, якщо через Любомирку».
«А ви знаєте, як важко коням везти пшеницю двадцять верст?»
«Ні, не знаю, – починав сердитися дід. – Я ж не кінь, звідки мені знати…Чого ти все знайкаєш?»
«А того, шо, якби пустити кораблі по нашій Осотянці, то й не треба коней!»
«Які кораблі? Ти їх хоч оком бачив?»
«У книжці є картинка».
«Та такі і в Тясмині не втовпляться, не те що в Осотянці. У ній же води старій жабі по коліна, а молодій по… – Дід зам’явся. – По це… по пояс».
«Тоді чугунку прокласти з Фундуклеївки до Чигрина повз наше село!»
«Оту погибель? Шоб свистіла, коптіла і спати не давала?»
«Зате коням буде легше. І можна їздити в Чигрин».
«Нашо він тобі здався?»
«Як нашо? А ярмарок? А гостинці купляти?.. І книжки!»
«А ти знаєш, шо на чугунці задурно не возять?.. Та я кращу сяду на воза і доберуся куди мені треба – хоч у Фундукліївку, хоч у Чигрин. А схочу, то заверну на Вовчий Шпиль і ляжу на пасіці під липами спочивати. А на чугунці?.. І по чому їздитиме така чугунка? По наших шляхах? Та тут і чорт ногу зламає, не те що чугунка. Захрясне і гаплик їй».
Страницы
- « первая
- ‹ предыдущая
- 1
- 2
- 3
- 4
- 5
- 6
- 7
- 8
- 9
- …
- следующая ›
- последняя »