«Запах фіалки», пригодницька повість

– Коли?

– Аж від Єградківки. Я його на Кузнях помітив. Так він одбрехався, шо на ярмарку приїхав. А через днів три у Тирловій балці до нас підкрався. Ну ми з дідом дали йому такого чосу, що він до нас більше не потикався.

– Коваль коня кує, а жаба й собі ногу подає, – сказав дід. – Ти при чому той чос? Якби я не стрельнув з ліворвера, то…

– Не знаю, діду, куди ви стрельнули, але поцілив я.

– Куди? Чим?

– З рогатки! Мені ж з-під воза було добре видно його мармизу. Він аж ойкнув.

– От шибеник! – похвалив мене дід.

– Хай не нападає, – сказав я. – Кадук чортів.

– А я ще подумав – чого це він скривився? Адже я стріляв угору, шоб відлякати…

– Ну, тоді чого ж ми тут стоїмо? – сказав батько. – Гайда до дядини. Сьогодні вже як слід спочинемо. А завтра вранці – додому. Бо я ледве дибаю…

Баба Галя накрила вечеряти надворі під грушею, і після чарки «казенної» між дідом і батьком зайшла поважна розмова. Батько завів своєї: про земельку.

– Кажуть, що ходить між людьми царська грамота, всім селянам по десять десятин на кожну душу.

– А ти її бачив? – гмукнув дід.

– Не бачив. Але люди кажуть.

– Та отож. Нова обіцянка–цяцянка, а дурневі радість.

– Дав же цар волю? Може й землі дасть.

– Якраз. Де він її візьме?

– У панів забере.

– Ти як мала дитина, Даниле. Я тобі ку – хлопця вчити треба, шоб людиною став, а ти своєї правиш: земелька, земелька.

– А я думаю, шо тре’ викупити землю, з’являться гроші, а тоді думати про те, як учити.

– Коли? Коли його діти обсядуть з усіх боків? Пізно буде.

– А зараз рано.

– Чого це? Відправити в підготовчу групу, а наступного року – в реальне училище. Бо пропаде хлопець, як ми з тобою, Даниле. Зав’язне у землі до скону.

– Де взяти гроші на таку науку? У мене їх чортма.

– Сіль продаси.

– Скільки там за неї дадуть? Ціни впали. Дай боже, хоч би десятину землі за ті гроші викупити. А ще Василя треба женити, сяку–таку хату йому поставити.

– Ех, якби знайти батьків скарб, – зітхнув дід.

– Скільки років ви його шукаєте?..

Вони замовкли. Дядько Михайло дрімав на лаві, обнявши однією рукою свою «зингер». А я подумав, що скарб треба обов’язково знайти. І, здається, я знаю, де він. Приїдемо додому – я перевірю те місце…

– Може в Драбини  грошей позичити? – сказав дід. – Ви ж товаришували.

– Коли це було. Він як розбагатів – почав носа дерти.

– Спиток не збиток.

– Я знаю, де він живе, – вихопився я.

– Ну от, і покажеш батькові, – сказав дід.

Я провів батька до Солодкої Балки й попередив, що Драбина тепер Дрáбіна.

– Тю, – сказав батько. – Для мене він і помре Драбиною… Ти почекай, поки я побалакаю. Я недовго.