«Запах фіалки», пригодницька повість

Зачувши нашу розмову під двором, залементував Сірко. Хтось підійшло до Хвіртки і спитало тонким голосом:

– Хто там?

Я одразу впізнав цей голос.

– Це ми, Варю, – сказав я.

– Хто ви?

– Приймаки. Матвіївські. Я з тобою в одну групу ходив.

Хвіртка відчинилася і на порозі постала Варя. Я не бачив її шість років. З худорлявої дівчинки вона перетворилася в гарну дівчину. Дуууже гарну! Якби не Наталка, я б удруге закохався в неї.

– Доброго вечора, – сказав батько. – Батько вдома?

– Вдома, – сказала Варя. – Заходьте.

Батько зайшов, а я лишився біля хвіртки.

– А ти чого стоїш? – усміхнулася Варя.

– Я тут постою. Боюся…

– Мене?

– Вашого собацюру.

– Та він не кусається. То він так, для виду…

– А ти змінилася, – сказав я.

– Як? – примружилася Варя.

– Виросла.

– Та й ти став не такий, як був…

– Варю! – почулося з двору, і я пізнав голос Горпини, яка стала Агрипиною.

– Ой, я піду. Бо мама сердитиметься. – Варя крутнулася і зникла.

Батько вийшов мовчазний і похмурий. Я не став нічого питати: Драбина грошей не позичив. Коли ми повернулися, дядько Михайло вже спав на возі зі своєю «зингер», а дід і баба Галя балакали біля столу.

– Ну шо? – спитав дід.

– А–а! – махнув рукою батько.

– Я так і думав. Він завжди був скупенький.

– Може тому багатенький, – сказала баба Галя. – Гроші лік люблять.

– Де гроші люблять, там совість гублять, – сказав дід і подався спати.

– Та отож, – зітхнула баба Галя. – Біда з грішми — біда і без грошей.

Батько несподівано затягнув журливу пісню. Він узагалі гарно співав. І мене здавалося, що батько співає про себе, про свої клопоти. У дитинстві, коли я був геть малий, вони співали удвох з матір’ю; я сидів у неї на колінах, і, завмираючи, слухав їх обох. І той спів не був тоді такий сумний, як зараз.

Тут я згадав про хрестик, який мені дав Іса, і коли батько замовк, щоб промочити чаркою горло, я йому подав хрестик.

– Це… мій? – здивувався він.

– Ваш, – сказав я. – Аж у Криму опинився.

– Це ж мій оберіг, подарований твоєю матір’ю… Значить ще житиму, синку. Дай я тебе обніму.

Батько незграбно мене обняв. Його руки були міцними, а тіло – гарячим. Я навіть чув, як глухо і важко гупало його серце, наче щось говорило мені – те, що важко передати словами…

Розділ вісімнадцятий

Напрямок норд-вест. – «Трактир «Нора». – Федварський ліс. – Лісові волоцюги. – Фундуклеївка.

Проминувши Лелеківку й Северинку, ми вибрали на рівний шлях. Я дістав компас і визначив напрямок.