«Запах фіалки», пригодницька повість

– Це не ті волоцюги з трактира постаралися? – сказав я. – Бо поки ми обідали, вони десь зникли. Може випередили нас якимось побитом?

– Все може бути, – відповів дід. – Треба скоріше відтягти дерево. На нічліг тут ставати не будемо. Пройдемо ще пару верст і заночуємо на узліссі, або й далі.

За годину ми вийшли з лісу і стали в невелисокому чагарнику. Тут, принаймні, не було так темно і так страшно, як у лісі.

Вибравши з гарбуза насіння, я вирізав отвори для очей, рота й носа; устромив цурпалки як зуби і примостив усередині запалену свічку. Мій гарбуз, вишкіряючи дерев’яні зуби, мав радше кумедний, ніж страшний вигляд, але нехай. Я встромив заступа в землю за два аршини від воза й насадив на нього гарбуза.

Дід, батько і я полягали спати під возом, накрившись однією шкурою, а дядько Михайло, як завжди, залишився на возі разом зі своєю «зингер» під другою шкурою.

Я прокинувся від того, що мені на голову крапало. Це почалася осіння мжичка. Вона й погасила свічку в гарбузі. Мусив вставати. Фіалка теж не спала і занепокоєно форкала. А Циганка смикалася на прив’язі біля кущів, за якими шелестіло чи то від дощу, чи то від вітру. Запаливши свічку, я взяв гарбуза в руки і помалу рушив до тих кущів. Там знову щось зашелестіло. Вовк? У цьому лісі вони точно є. Чи Гайдук знову влаштував нам засідку?  

Між кущами з’явилися дві постаті, які повільно наближалися до Циганки.  Вони вочевидь мене не бачили. Я загарчав, щоб привернути до себе увагу. І коли постаті сторопіли, побачивши мене, я з переляку кинув у них гарбуза. У кущах почулася лайка, затріщали гілки, і постаті щезли в лісі.

Дід підхопився з ліворвером у руці:

– Шо таке?

– Хтось підкрадався до Циганки!

– Гайдук?

– Не роздивився. Тільки дві тіні шмигнули.

– Значить, оті двоє харцизяк, шо за нами стежили.

– Я кинув у них гарбуза, – сказав я. –  Накивали п’ятами як зайці!

– Молодець, – похвалив дід.

Я скромно промовчав, шо то було швидше з переляку, ніж від великої хоробрості, заліз під воза і прикрився шкурою. Ні батько, і дядько Михайло навіть не прокинулися, і наввипередки хропли.

– Спи, – прошепотів мені дід. – А я до світанку посторожую.

Ранок видався похмурий і прохолодий. Але гірше було те, що дрібний, але тривалий дощ за ніч так розквасив шлях, що Циганка ледве тягла воза. А в Івангороді мусили штовхати його гуртом, щоб перебрести річку Бовтишку, яка підтопила і зруйнувала вузький дерев’яний місток. За селом аж до Олександрівки шлях був не кращий. Надто ж нам довелося попотіти, долаючи за Івангородом глибокий ярок, а потім ще якийсь струмок, ліву притоку Бовтишки.

На горі перед Олександрівкою земля протряхла і їхати стало легше. Коли ми в’їзджали в містечко дядько Михайло сказав:

– Давайтє тут свєрньом вправо.

– Нашо? – сказав дід.

– Я хачу пабивать на кладбіщє.

– Хай буде гречка, – сказав дід.

Єврейське кладовища було на південно-східній околиці Олександрівки – як я визначив за допомогою компаса. Дядько Михайло зліз з воза і пішов між могилами. Це були не хрести, а кам’яні стоячі надгробки або плити, на з написами незрозумілою мовою.

Коли дядько Михайло вернувся, ми помітили, шо його очі мокрі. Ми зробили вигляд, шо нічого не помітили. А дід сказав:

– Не журися, друже…..

У містечку батько з дідом подалися по гостинці. Дівчатам купили по коробці монпасьє і карамельних півників на дерев’яних шпичаках,  Василеві – шкіряного очкура,  а матері – квітчасту темночервону хустку.