«Запах фіалки», пригодницька повість

По тому з’їхали до Тясмина і розташувалися біля дерев’яного містка. Ми так натомилися за півдня, що дід вирішив далі не їхати  і ночувати біля річки. Поки дід з батьком варили куліш, я покупав у річці Циганку, а потім і сам побовтався у воді. Вода прохолодною, але після довго втомливого дня – наче змивала  і  бруд, і втому.

Розпаливши вогнище ми неквапливо обідали, а прислухаючись до голосів, які лунали від панського будинку, розташованого нижче по течії Тясмина.

– Наче не по–нашому говорять? – сказав я.

– По–польськи, – сказав батько. – То будинок пана Грабовського.

– А шо поляки тут роблять?

– Ще за наших дідів це була Польща.

– А коли краще було – тепер чи за Польщі?

– Однаково. Бо й тоді і тепер наші предки були кріпаками.

Розділ дев’ятнадцятий

Сутичка в Зубринці. – Постріли з лісу. – Фіалка більше не дихає. – Допит Гайдука.

За Трилісами на Чигиринському шляху вже видно було Кучеряві Майдани й околиці Матвіївки. Тут можна звернути ліворуч і навпростець через Валки доратися до села. Але ми рушили прямо, щоб завезти дядька Михайла в Любомирку.

Дід ішов ліворуч від возу, я – праворуч. Фіалка дріботіла ззаду. Батько з дядьком Михайлом сиділи на підводі. Батько перебирав віжками і підбадьорював Циганку легким поляскуванням віжок. Дядько Михайло замовк і що ближче ми наближалися до Любомирки, то більше він подавася вперед, наче щось виглядаючи.

Захмарилося і враз потемнішало. Ми якраз наблизилися до Зубринця. Діброва стояла міцним похмурим муром. Гілля дерев нависало над самим шляхом і черкало по наших головах.

Раптом  гримнув постріл.

Батько скрикнув, похилився і попустив віжки. Циганка стала. Я завмер за возом. Дядько Михайло впав на «зингер» і закрив її своїм тілом.

Дід вихопив ліворвер і навмання вистрілив у кущі. Схарапуджена Циганка смикнула воза. Батько натягнув віжки і зупинив її. Наполохана Фіалка (куди ти, дурненька!) побігла до матері.

У цей час з кущів бахнув другий постріл.

Фіалка тонко гикнула, мотнула головою і впала на бік – куля влучила їй у голову. Циганка шарпнулася, стала дибки, і якби дід не втримав віжки, вона б перевернула воза. Я кинувся до Фіалки, і ще встиг побачит, як її тілом пробігла дрож, як вона смикнула головою, наче збирючись одним скоком стати на ноги, але наступної миті її закривавлена голова безсило впала не землю.

Цієї миті дядько Михайло на хвилю підвівся і метнув свій дерев’яний протез туди, звідки пролунали постріли. Там хтось скрикнув, почувся тріск гілки, щось гупнуло і все затихло. Тільки  налякана Циганка час від часу хропла і повертала голову, щоб побачити Фіалку.

Дід розірваною сорочкою перев’язав батька, передав йому віжки і, наставляючи ліворвер, підступив до кущів:

– Гей! Хто там? Озовися. Бо стрілятиму

У відповідь звідти простогнало:

– По… поможіть.

Дід зайшов у гущавину і за шкірку витягнув на шлях напівпритомного Гайдука. З його голови текла цівка крові.

Я укляк над Фіалкою. Вона лежала на боці, наче спала. Ії око було розплющене. По ньому повзла мурашка, але око не моргало…

– Вона більше не дихає, діду! – Я відскочив від Фіалки. – Вона вбита.

– Я тоже убітий… – заворушився в сіні дядько Михайло, обережно піднімаючи голову. – Кровь тєчьот.

Батько нахилився до дядька Михайла, обмацав його і сказав: