«Запах фіалки», пригодницька повість

– Діду, от ми їдемо зараз на північ. Але не зовсім на північ, а й на захід. Значить, норд-вест?

– Правильно, капітане, – посміхнувся  дід. – Дивися, шоб ми десь не звернули на манівці.

– Добре. Нам треба весь час тримати норд, а в Олександрівці звернути на норд-ост. У Любомирці звернути на вест. А там уже й Матвіївку видно…

Компас був важкенький, і я примостив його не возі біля дядька Михайла, щоб час від часу перевіряти напрямок нашого руху.

Ми саме проїздили повз трактир «Нора». Біля нього стояв віз, запряжений парою понурих шкап, які дрімали стоячи, відмахуючись від мух нечесаними хвостами.

– О, у мене ж закінчилася горілка, – згадав дід. – Треба поповнити запаси.

– Потерпіть вже додому, – сказав батько.

– Ще два дні добиратися. Я так і засохну в дорозі. Нашо мучититися? Ге ж? – звернувся дід до дядька Михайла.

– Так точна! – сказал той. А коли дід рушив до трактира додав: – А может і нєт.

Я ув’язався за дідом. Трактир розміщався у довгій вузькій хаті з трьома підсліпуватими вікнами. Може тому і звався «Нора». У сутінках  я розгледів у кутку двох волоцюг, які скидалися на циган. На столі перед ними стояла допита пляшка горілки. Вони косо зиркнули на нас і крізь зуби відповіли на дідовий «добрий день!»

Дід заплатив трактирнику за кварту горілки, і ми вийшли. За хвилю волоцюги теж вибралися з корчми, провели нас вовкуватими поглядами і поквапилися запрягти своїх шкап. Біля хутора Лисого, по ліву руку від нас, я озирнувся вдруге: ті двоє пленталися ззаду, тримаючись на певній відстані.  

Ми й не зчулися, як ген далі завидніло село Федвар. Під’їзджаючи до нього, я нарахував аж 33 вітряки! Це було майже як у Бериславі, і трохи менше, ніж у Херсоні.

Біля Федваря стали на обід. Я випросив у діда копійку (бо батько б не дав), щоб купити гарбуза.

– Нашо він тобі? – сказав дід.

– Одне, шо каші зваримо, а друге – зроблю з нього страшилку.

– Шо ти знову вигадав?

– Пам’ятаєте шпаківні у Бериславі?

– Шпаки вже відлетіли у вирій.

– Так я не для шпаківні! А наче такий череп: очі, рот, – а всередині поставимо свічку.

– Нашо?

– Як ляжемо спати, я запалю свічку, вона горітиме і відлякуватиме волоцюг.

– Яких волоцюг?

– А оті двоє, в трактирі? Ви бачили, як вони витріщалися на нас?

– Тю, звичайні собі люди.

– А чого ж вони за нами їдуть слідом?.. Подивіться!.

Дід неохоче взяв підзорну трубу. А мені й без неї було видно, що ті двоє теж стали на околиці села і робили вигляд, що не звертають на нас жодної уваги.

– Справді, – буркнув дід. – Якісь хитровани... На вже тобі копійку. Хоча – поможе твій гарбуз, як мертвому кадило.

Бабуся, яка продала біля шляху городину на радощах дала мені за копійку аж два гарбузи.

– Бери, дитино, бери. Браві гарбузики і добрі, як сахарь. 

Я вичистив гарбуз, і на обід у нас була смачна гарбузова каша.

Після обіду раптовий поривчастий вітер нагнав дощових хмар. Ми заквапилися – попереду був ліс і не дуже хотілося, щоб саме там, на вузькому шляху, нас застав дощ. Щойно ми заїхали в лісову гущавину, як шлях нам перегородив стовбур граба. Може, його повалили буревієм. А може…