«Збігає час, як молоко на плитці...»

Станислав Бондаренко

 

 ТРАГІЧНА ПРОЗА ПЕРШИХ  ВТРАТ

 

                 – Мамо, чому «Беркут» завжди в шоломах?

                 – Щоб сховать відсутність голів...

                                                            (З розмови киян)

Під маскою розгледіть очі важко:

чи з Марса  ви сюди, чи наші, може?

Давайте, офіцере, вип’єм з фляжки –

це утопити смуток допоможе.

 

Це – від укусів совісті й спокуси!..

Пили безсмертні із цієї фляги –

пив академік, пив соратник Стуса,

міністр ваш давній пив... І я ж не Яго.

 

Хоч як – коньяк рятує в нашім стані!

А хто хильне, ще й сам поетом стане.

Чи хоч згада Миколин «Отче наш»:

 

«Я вас люблю, як сіль свою Сиваш,

як ліс у грудні свій листок останній»*.

... А през – як памперс: наче вже й не ваш!

 

*Рядки з відомого вірша Миколи Вінграновського.

 

                     

  ЧИЄ ЦЕ МІСТО?

 

Чи є це місто? І чиє воно, якщо є?

Місто – наскільки розкрадене, настільки й твоє,

бо тому, хто пізно приходить, все ж лишаються кості

й ребра битих будов, куди покійні сходяться в гості

і нагадують, що воно в тебе є.

 

Воно переважно ще, мабуть, таки твоє,

досі, видно, не стільки  їхнє воно – твоїше.

Навіть на Володимирській, яка вона тут не є,

уночі вже справді не катується тиша.

 

Як вертають Вінгран, Римарук і Стус

на Лису гору*, то всі сім пагорбів резонують,

деякі люди з Печерська теж відчувають струс,

виходять зі сплячки, доводячи, що існують.

 

А місяць чіпляється за гілки, за-ви-са-ю-чи,

застряга між віт, як камінець у рогатці,

щоб чути віршників, господ?рів міста вночі.

Вже потім летить від міста – світ з? очі:     

не хоче знать, чиє воно вдень і кому віддасться.

 

*Василь Стус зокрема вважав, що на Лисій горі в Києві збираються не відьми, як здавна вважалося, а душі поетів.

Страницы