пятница
«Збігає час, як молоко на плитці...»
ТРАГІЧНА ПРОЗА ПЕРШИХ ВТРАТ
– Мамо, чому «Беркут» завжди в шоломах?
– Щоб сховать відсутність голів...
(З розмови киян)
Під маскою розгледіть очі важко:
чи з Марса ви сюди, чи наші, може?
Давайте, офіцере, вип’єм з фляжки –
це утопити смуток допоможе.
Це – від укусів совісті й спокуси!..
Пили безсмертні із цієї фляги –
пив академік, пив соратник Стуса,
міністр ваш давній пив... І я ж не Яго.
Хоч як – коньяк рятує в нашім стані!
А хто хильне, ще й сам поетом стане.
Чи хоч згада Миколин «Отче наш»:
«Я вас люблю, як сіль свою Сиваш,
як ліс у грудні свій листок останній»*.
... А през – як памперс: наче вже й не ваш!
*Рядки з відомого вірша Миколи Вінграновського.
ЧИЄ ЦЕ МІСТО?
Чи є це місто? І чиє воно, якщо є?
Місто – наскільки розкрадене, настільки й твоє,
бо тому, хто пізно приходить, все ж лишаються кості
й ребра битих будов, куди покійні сходяться в гості
і нагадують, що воно в тебе є.
Воно переважно ще, мабуть, таки твоє,
досі, видно, не стільки їхнє воно – твоїше.
Навіть на Володимирській, яка вона тут не є,
уночі вже справді не катується тиша.
Як вертають Вінгран, Римарук і Стус
на Лису гору*, то всі сім пагорбів резонують,
деякі люди з Печерська теж відчувають струс,
виходять зі сплячки, доводячи, що існують.
А місяць чіпляється за гілки, за-ви-са-ю-чи,
застряга між віт, як камінець у рогатці,
щоб чути віршників, господ?рів міста вночі.
Вже потім летить від міста – світ з? очі:
не хоче знать, чиє воно вдень і кому віддасться.
*Василь Стус зокрема вважав, що на Лисій горі в Києві збираються не відьми, як здавна вважалося, а душі поетів.
Страницы
- « первая
- ‹ предыдущая
- …
- 2
- 3
- 4
- 5
- 6
- 7
- 8
- 9
- 10
- следующая ›
- последняя »