«Зламані сходи. Детективні записки соціопата», роман, частина 1

Я натиснув на кнопку «Стоп» і перекрутив стрічку назад. Знову прослухав коротку розмову. Жінка і чоловік, очевидно, коханці, обговорювали побачення, але вона відмовилась через інтимні обставини. У неї чоловік підозріливий і працює тим, кого слід боятися. Хто записав цю телефонну розмову прямо посеред гімну кохання? Тато, який любив цю мелодію без ума? Чи хтось інший, ухопивши першу-ліпшу бобіну, що потрапила у руки?.. Запис зроблено якісно. Не виключено, що на самій телефонній станції. Мама колись розповідала про ті часи та про татову роботу. Щоб улаштуватись на АТС, потрібно було дати підписку про нерозголошення державної таємниці. КДБ контролювало зв’язок, як невичерпне джерело інформації. Начальник великої АТС, наприклад, мусив затверджуватись у Києві, проходити спеціальну перевірку та з десяток співбесід. І то не кожен проривався крізь ті загороди. Дмитро Вербицький прорвався і мусив закривати очі на прослуховування і запис телефонних розмов. Держбезпека в дискусії не вступала. Затвердили – мовчи й виконуй…

Ми прогнали плівку від початку до кінця, перемикали доріжки, але більше записів не виявили. Стрічка була порожньою.

Хто зробив цей запис розмови коханців? І чи потрібен він мені для розшуку батька?..

– Обірвали, - прикро мовив посмутнілий антиквар. – Така була… гарна мелодія. Так високо… дирижабль літав. Я задовольнив вашу цікавість?

– Задовольнили, - кивнув я і включив перемотку, щоб забрати бобіну. – Дякую!.. Ви часом не знаєте, чиї це були голоси?

– Дивне питання. Звідки мені знати, що ви принесли?.. Я можу тільки здогадуватись і робити поверхові висновки. Пісня обривається записом телефонної розмови. Де-небудь цей запис не зробиш. Скажімо, на сходовому майданчику… З такою котушкою. Це стаціонарний запис. Або у квартирі, або… Не знаю. На телефонній станції.

– Пане Середа! А, може, ви чули щось про пропажу трьох працівників телефонної станції у далекому сімдесят восьмому році? – я згадав про свій план і почав його виконувати, не дивлячись на нетерпіння Вітька, який уже стояв біля дверей лавки. – Друже, ти можеш іти. Я з люб’язним паном ще поспілкуюсь…

– Як знаєш, - із жалем знизав плечима однокашник. – Я мушу поспішати…

Вітько утонув у шумі автостради.

– Сідайте, - показав господар на раритетне крісло, що стояло позаду мене. – Сідайте, нічого з ним не станеться… Чого ви питаєте про цю давню історію?

– Я син одного з пропалих. Юрій Холоденко…

– Каву будете пити? У мене там, - старий кивнув на прочинені двері, - є відмінна кавоварка на піску…

– Дякую, але не хотів би вас обтяжувати, - старовинний стілець скрипнув піді мною, я сів. – Може просто поговоримо?

– І поговоримо, і кави вип’ємо! – охоче погодився господар і сховався у каніфольному сутінку.

Через кілька хвилин повернувся і поклав тацю з двома чашками та цукерницею на прилавок. Деякі люди вміють створити затишок у будь-яких обставинах. Лавка старовини наповнилась запахом кави й тепла, дідок із посвітлілим лицем зняв окуляри й гостинно запросив пригощатись. Він від самотності нудьгував, а тут ось з’явилась нагода згадати молодість. Пригладив сиву борідку й сів навпроти.

– Даруйте, як вас звати? – запитав я.

– Павло Антонович, - охоче відповів. – Дехто нарікає на тодішню владу, що утискала. Я вам скажу так: може й утискала, кого вважала за потрібне. Бо лукава була. Брехлива. Ну, а що зараз?.. Зараз нікого не утискають і порядку нема. Чи може лукавства менше? Брехні?.. Хоча… Це дійсно два різні світи… На молоді роки гріх нарікати. Люди стараються жити й радіти за будь-яких обставин. Я працював друкарем, газети друкував. Пам’ятаю, метранпаж, білорус, приклеїв догори ногами фотографію. Начальство йому дорікає, тицяє газетою, а він бурмотить: «Ну й що такого? Пташка в речку смотрит…» Він сплутав мови й говорив суржиком. Першого травня, через п’ять днів після вибуху Чорнобиля, ми вийшли на демонстрацію з нагоди дня солідарності трудящих. Ми були солідарні з усіма, тільки самі не знали, що йдемо з транспарантами під радіоактивним дощиком…

– Павле Антоновичу, що ви пам’ятаєте про зниклих мисливців? – навернув його до мети свого візиту.

– Був такий… ексцес. Загадковий.