«Зламані сходи. Детективні записки соціопата», роман, частина 1

Шаман шукав, але щодень зневірювався. Ніби невидима сила вирвала серед дороги жовте авто і воно безслідно зникло. Жодних натяків на обставини злочину, ані найменших речових доказів, фактів, мотивів, за які можна було ухопитись. Полковник Сахно лютував і погрожував розжалувати у званні та вигнати з роботи. Кричав, що таких дубів, як Іларій, до слідства на гарматний постріл підпускати не можна. Пропив увесь мозок і нюх, не може розкрити елементарного діла. Іларій мовчав, бо не мав що відповісти. Не в п’янстві суть, а в тупику, з якого не було виходу. Зрештою, полковник його відсторонив від справи і передав слідство молодому лейтенанту Михайлові Збруєву. Збруєв теж нічого не добився і років через два кинув справу в архів як безнадійну, до кращих часів. Зате почав рости у кар’єрі. До часу, коли прийшов до влади Горбачов, став майором і заступником полковника Сахна. Але тоді ж полковника відправили на пенсію, а Збруєв сам звільнився з міліції. Подався у бізнес. Зараз керує великим будівельним холдингом у Києві.

То були нелегкі часи. На Іларія насідав не тільки полковник Сахно, але й партійне начальство. Загадкове зникнення мисливців розбурхало людей, вони перешіптувались і нарікали на владу, яка не може розібратися. Шаман своїми розпитуваннями тільки додавав масла у вогонь. На межі розвалу СРСР запалали вогнища на задніх дворах міліції, КДБ, партійних органів. Палили все, що під руку попаде. Справа мисливців також згоріла…

– Ви припускали, що мисливці змінили маршрут і не поїхали на озеро Біле? – я тамував у собі розчарування й усе ще шукав, як оживити давню справу.

Капітан Шаман узяв на сусідньому стільчику теку, дістав звідти карту й розкрив її на столі. Я звівся, щоб краще бачити, куди веде грубий ніготь слідчого.

– Ось цей шлях – від Емська до Білого. Я його сходив, можна сказати, пішки. Всі вісімдесят дев’ять кілометрів… А тепер дивись, куди тут ще можна було звернути. З точки зору мисливців…

Ніготь посунувся по карті у протилежний бік. За кілометрів п’ятнадцять від міста знаходився рибний заказник. Туди теж їздили полювати. Але винятково начальство. Заказник під охороною, з білетами, пропусками й перегородженими, замкненими проїздами. Іларій і цей варіант припустив. Походив там, порозпитував, чим дуже розгнівав полковника Сахна, якому тут же подзвонили. Але ніякий гнів не утримав би слідчого від подальших пошуків, якби він знайшов хоча б найменшу зачіпку. Начальство – начальством, а уражений гонор важливіший. Не було у заказнику пропалих мисливців. Не з’являлись вони там…

– Навіщо ти ворушиш цю давню справу? – запитав мене слідчий і склав карту.

– Вам яку відповідь дати? Ту, що зразу прийшла на язик, чи ту, яка заготовлена?

Я був невдоволений і дразливий. Шаман розповів про свою поразку і тим самим навіяв мені почуття безнадії. Пройшло сорок років, як тата нема. Ціла епоха. Виросло нове покоління. Хто сьогодні що пам’ятає про той далекий час? Багато свідків повмирало. А ще більше так і не були знайдені.

– Не відповідай. Все зрозуміло, - зиркнув на мене прижмуреними очима Іларій. – Пережите не знімеш, як пальто. І не повісиш на вішалці. Поклик крові… О, як би я хотів тобі допомогти!

Я попросив його, щоб познаходив телефони усіх родичів начальника АТС Вербицького і кабельника Нечитайла. Хочу з ними поговорити. Може щось згадають таке, що мене зацікавить, про що не здогадувались тоді, по свіжих слідах. А тепер по-іншому подивились.

– Правильно. Я теж над цим думав, - похвалив мене капітан. – Чоловіки пропали ще в Емську. Тільки не в буквальному розумінні. У фігуральному… І потягли за собою в дорогу якусь… велетенську проблему. Біду, що їх знищила у путі.

Версія цікава, потребує перевірки. Я попросив розшукати інформацію про того Нефьодова, який не пустив його в диспансер і про головного лікаря. Далі йому в список потрапили полковник Сахно, лейтенант Збруєв і майстер зі сторожем зі столярного цеху. Я пообіцяв, що оплачу його послуги. Він скривився, ніби я запропонував щось недоречне.

– Чи, може, звернутись у поліцію? – запитав я, роздумуючи, як діяти далі.

– Сучасні поліцейські… члена у матні… не можуть спіймати, не те, що убивцю, - скептично оцінив своїх наступників капітан.

Ми попрощались, потиснувши руки. Іларій сказав, що завжди буде радий мені допомогти, бо відчуває невиплачений борг. Він залишився у «Сторожовій вежі», а я вийшов надвір, до гойдалок-човників, які тихо поскрипували у небагатолюдному парку.

Розділ четвертий