«Зламані сходи. Детективні записки соціопата», роман, частина 1

Борис Крамер

Я бездумно стояв перед книжковими полицями й згадував, як учила мене мати формувати власну бібліотеку. «Ось на цій полиці склади десять книжок, які тобі найбільше сподобались. Це буде твій золотий запас». – «А якщо згодом мені сподобається інша книжка?» - запитав я. – «У тому-то й сенс! – усміхнулась. – Тоді ти міняєш одну з десяти на нову. Стару ставиш сюди, донизу, а нову – у десятку. І так усе життя. Побачиш, яка в тебе гарна бібліотека вийде!». Я справді захопився маминою грою з книжками. Робінзон Крузо у мене змінився Джонатаном Свіфтом. Потім мандрували з полиці на полицю Гекльберрі Фінн і Дон-Кіхот, доктор Самюель Фергюсон і доктор Кейвор. Я літав у космос разом із Голом Клементом та Артуром Ч. Кларком, закохувався з Сомерсетом Моемом, Француазою Саган і Джейн Остен. Товсті книжки бентежать читачів. Перечитував по кілька разів маленькі романи Енн Ватемаа. Його «Яйця по-китайськи», «Реквієм для губної гармонії» переміщались у мене з полиці на полицю. Я не міг їм знайти місце, бо не осягав. Проте після школи вони остаточно закріпились у золотій десятці.

Іноді книги з нами живуть, іноді вмирають, як люди, коли про них забувають і довго не відвідують. Книги на моїх полицях жили, бо тут чулася невидима присутність мами.

Може це вона сама почала переставляти на моїх полицях прочитане? Бо яким дивним чином тут опинився Достоєвський, якого я не люблю за надмірне знущання з людини?..

Раптом подумки зауважив, що в київській квартирі у мене обмаль книг. Там бідно після втечі дружини з сином. Все залишилось у минулому, ніби у паралельній реальності. І синові Ігорку я не розповів мамин метод. Чому? Утратив віру?.. Почерствів?.. Потонув у буднях?.. Програв азарт на перегонах Еда Хезерлі?..

На антресолях в коридорі я знайшов безліч непотребу, що накопичувався і заповнював собою тісний простір. Електрочайник, що давно згорів. Кілька банок зі сливовим варенням, про які забули. Рулон невикористаних шпалер, який мама відклала про запас. Кілька мисливських журналів зі злиплими сторінками. Мої тенісні ракетки. Чашка з відбитою ручкою і написом: «У день весілля випий повну чашу до дна». Мама випила й сховала її подалі від очей.

І ось нарешті татова коробка, куди мама склала його речі. Два порожніх патрони від берданки. Татові її по знайомству продав начальник Дмитро Вербицький, коли агітував приєднатись до мисливства. Від гільз до цього часу тхнуло стріляним порохом. Позолочений наручний годинник «Cornavin» з червоною зіркою посередині. Стрілки зупинились о восьмій двадцять одна. Секундна стрілка взагалі відпала і прилипла до цифри 6. Корпус годинника подекуди подряпаний, бо позолота була тонка. Тато не взяв його із собою, аби не загубити, бо дуже дорожив ним – мамин подарунок. Дві обручки, виточені із бронзи. Потьмянілі, сірі й непривабливі. Вони вирішили одружитись несподівано. Тато приїхав в Емськ, чим дуже маму здивував. То була осінь, справжня золота осінь. Небо було синє, ніби намальоване ультрамарином. Жовті клени шуміли у високості та під ногами, коли вони прогулювались у Другому парку. Емськ для них обох тоді був невідомим містом, бо мама тільки кілька місяців, як переїхала. Тому й дивувались, чому люди називали гарний парк, з діаметральними доріжками та озерцем посередині, Другим. Виявляється, колись був Перший, але влада його вирубала і на тому місті замостила площу, поставила пам’ятник і збудувала поштамт з АТС, куди пізніше влаштувався на роботу тато. А Другий парк - то був маєток якогось пана, за яким давно час зашумів. Будівлю розібрали, цегла на ній була така, що ще кілька століть простоїть, у фундамент насипали щебеню та піску, зверху заасфальтували. І відкрили на тому підвищенні дитячий майданчик з гойдалками-човнами. Тато гойдав маму, тріпочучи від щастя. Мама відчула, що в неї виросли крила. З того човника вони перебігли у кафе, що називалось «Сторожова вежа». По гвинтовій драбині піднялись догори і в безлюдній круглій залі чарівник у білім фартуху націдив їм з італійської кавоварки «Omnia» неповторної кави, від якої їм світ закружляв, наче в танці. Унизу, щоб не впасти, тато став на одне коліно, подав мамі жовтий кленовий листок й освідчився в коханні. Весілля зіграли через місяць. А обручок не купили. Тоді золоті обручки були дефіцитом, хоч ЗАГС видавав молодятам спеціальні довідки, щоб магазини продавали без черги. Так і з’явилась бронзові.

Тьмяне фото двох хлопчиків у коротеньких штанцях на шлейках. Менший – дядько Борис, вищий – тато. Хлопчики злякано дивляться у фотоапарат, ніби їх мають за щось покарати. Біляві, вигорілі на сонці, чубчики, босі ноги. Чого мама не залишила цю фотографію у сімейному альбомі? Може тому, що тато одного разу сказав, що не любить цього знімка. Вони тоді були у бабусі Варвари, десь на південному Поділлі, у гостях. І тут хтось скомандував: «Біжіть до річки у садок! Там фотограф вас сфотографує!». Тато біг і наступив у коров’ячий слід. Так і став до знімка. Потім, як бачив, кожного разу згадував, хотів ногу витерти…

Страницы