«Зламані сходи. Детективні записки соціопата», роман, частина 1

Антиквар на хвилю замислився, згадуючи, й скрипнув старовинним кріслом. Дивився на мене з неприхованим інтересом. І було не зрозуміло, чи хоче щось повідомити, чи просто поговорити, вдовольнити свою старечу цікавість. Я для нього був несподіваним візитером.

– Говорили, що троє мисливців пропали у Краснянському лісі, біля озера Біле. Але в нас знаєте, як?.. Поговорять, подивуються, а потім забувають… Час накриває новими подіями. Найпоширеніша була версія, що утонули.

– Утонули? – здивувався я. – Тато вмів добре плавати.

– Бувають обставини, коли вміння не допомагає, - співчутливо заперечив Павло Середа. – Човен перевернувся, ударився головою об борт… Амуніція намокла, важка. Або заплутались у браконьєрських сітках. Того ж добра вистачало у будь-які часи…

– Ви серйозно?.. Усі троє втопились?

Я не міг сприйняти його версію, бо вона здавалась дуже простою. Приїхали з вечора на озеро, отаборились, переночували. Машину залишили в лісі. Сіли вдосвіта у човен. Туман укутав усіх, нічого не видно. Берега не видно, неба нема. Вирушили у білу тьму… Як же без берега? Як же без неба?.. Хтось оступився, човен перевернувся й накрив їх у холодній воді. Почали борсатись, заплутались у рибацьких сітках. Але тут виникають сумніви. Човна не знайшли. Тіл не виявили. Жодних речей у воді. Жодних слідів на березі. Припустимо, приплив браконьєр, витягнув одне тіло, друге, злякався і втік. Там велика глибина, кажуть, озеро має карстове походження. Дно намулисте, могло утягнути у себе, сховати. Та куди поділась машина? Постояла кілька днів на узліссі, потім випадкові люди знайшли її і вкрали, розібрали на запчастини?.. Захопив злочинець, щоб приховати сліди свого злочину?.. Машина тоді була великим дефіцитом.

У мене зразу виникло кілька питань. Чи шукали їх водолази?.. Чи залишились сліди від авто?.. Від ночівлі?.. Де взяли човен?.. І чи взагалі хтось складав маршрут їхнього можливого пересування? Жодного факту, який би підтверджував цю версію, нема. Є залізний факт: троє чоловіків у п’ятницю, 22 вересня 1978 року, виїхали на полювання і додому не повернулися.

– Раджу вам звернутися до капітана Іларія Шамана. Він тоді вів розслідування, - допив каву і звівся Павло Антонович, тоді взяв з полиці амбарну книгу й почав гортати. – Десь тут був у мене його номер телефону… Він на пенсії. Теж захопився колекціонуванням. Тільки холодною зброєю. А мені тут ці… колючі й різальні… не підходять. Тому у нас не зрослося. Бачив його якось на барахолці. Походжав…

Я подякував і вийшов. А старий меломан услід промугикав: «Сурма покличе тебе у дорогу. Послухай, леді, пісню вітру. Адже, як відомо, на вітерці сходи лежать. О-о-о, як це дивно!..»

Розділ третій

Капітан Іларій Шаман чекав мене у «Сторожовій вежі» й знічев’я розглядав круглу залу навколо гвинтових сходів. Бармен поклав перед ним каву та келих із віскі. Старий вагався, міркуючи, з чого почати. Кондиціонер ганяв йому рідкий чубчик на тім’ї. Лице було сіре й невиразне, ніби кілька разів випрана і не пропрасована марля. Таке лице промайне – не запам’ятаєш. Зустрів би його другий раз, не признав. І тільки живі очі, з прижмуром, чіпкі, допитливі, блискучі, видавали в ньому старого детектива. Бармен відірвався від своїх склянок, які механічно перетирав, і, не питаючи згоди, поклав переді мною чашку кави. Бізнес є бізнес, заклад не може існувати без прибутку…

– Люблю посидіти в такій залі сам, - буркнув капітан і блиснув розумними очима. – Тихо, як після свята… Це ти мені дзвонив?

Іларій Шаман розповів, що та давня справа засіла йому у душу німим докором. У кожного справжнього слідчого є така історія, над якою він буде міркувати до скону віку й відчувати присмак поразки. А він не звик до поразок і це його довго гнітило. Пропали троє чоловіків. Зразу здавалось, що швидко розслідує їхнє зникнення. Це ж не голка в сіні, а троє здорових, активних мужиків. В цивілізованому краю жили, де діяли радянський закон і соціалістичний порядок. Опитав родичів, усіх можливих свідків. Компанія збиралась цілий тиждень, тільки й розмовляли про поїздку. На Білому гніздились хмари качок. Один постріл – і десяток на воді тріпаються. Туди їздили постріляти звідусіль. Прямо мисливська Мекка це Біле озеро. Про нього є гарна легенда. Двоє закоханих - Любка і Яким - утекли від батьків, які заборонили їм побратися. А батько Якима був злим і упертим. Він послав за дівчиною й сином погоню. Дівчину мали вбити, а сина привести додому. Закохані обнялись посередині поляни і чекали на погибель. І раптом земля під ними розійшлася й на поверхню вдарила вода. Залила пів лісу й утворила величезне озеро з білим і чистим піском. Той пісок завжди сяє серед зелені, ніби золотий…