«Зламані сходи. Детективні записки соціопата», роман, частина 1

Борис Крамер

На самому споді коробки лежала бобіна з магнітофонною стрічкою. Я зачудовано дістав її, змотав розкручений кінець і заінтриговано подумав: «Що на ній записано? Чого мама її зберегла?» Цей викопний раритет нині нікому не потрібний. Молодь навіть не зможе сказати, що це за предмет. Таких магнітофонів уже в побуті нема. Давно замінили цифрові ґаджети. Якби й хотів прослухати, то не вдасться.

Я сидів розгублений посеред вітальні над перебраною коробкою речей і гадав, з чого почати пошук. Надії було мало, але мама так просила. Перша думка, найпростіша: тато просто змився із сім’ї, втік кудись на південне Поділля до родичів. Але це так само було неймовірно, як і те, що з ним утекли два напарники – начальник АТС і кабельник. Індивідуальні причини зникнення тата слід відкинути зразу. Необхідно скласти план пошуку, хоч і нехіть бере. Як можна знайти людину через сорок років?..

Йосип Дребот навчив мене журналістських розслідувань. Тож забив у свій план кілька початкових пунктів. Перший. Познайомитись із колом родичів учасників мисливської вилазки Дмитра Вербицького і Северина Нечитайла. Може щось пам’ятають. Може хоч скажуть, до кого, куди, у яке місце поїхали. Озеро Біле довге й велике, лісове, там береги без під’їздів, тільки кілька грузьких доріг виводять до нього. Хтось мусив їх приймати, зустрічати, бо вони вперше туди подались. Другий пункт. Чим закінчилось кримінальне розслідування, адже воно було відкрите. Мама розказувала, що приходила міліція, опитувала її і сусідів. Чи залишилось щось зі старих радянських архівів? Може спалили, як непотріб, та й забули. Хто вів розслідування? Чи живий нині?.. Третє. А що третє?.. Третє буде випливати з перших двох. Я вирішив, що план із двох пунктів, це тільки начерк для заспокоєння совісті. А далі буду імпровізувати по ходу п’єси.

Магнітофонна бобіна знову потрапила на очі.

Я зітхнув і підійшов до домашнього телефону. Там лежав списаний, переписаний, потріпаний довідник. Знайшов номер однокласника Вітька Копиленка. Вітько завжди був мій Санчо Панса, тягався зі мною у всіх пригодах. Ми дружили десять років шкільного життя і ніякі прикрощі та хлопчачі сварки не могли нас роз’єднати більше, ніж на кілька днів. У Вітька була одна прекрасна риса – він не поспішав, на відміну від мене, говорити. Подумає, посопе, позволікає, а потім може що й скаже. Бо якби він так само, як і я, запалювався, то нашій дружбі давно б настав фініш. Щоправда, як на нинішній стан, про дружбу не варто казати, бо останній раз ми зустрічались років п’ятнадцять тому, коли Вітько приїжджав у Київ. Я його повів на іподром, з барського плеча підказав, на якого коня поставити. Ми ті виграні гроші зразу ж і прогуляли у гуркітливому кабаре на Червоноармійській…

– Привіт, друзяко! Пізнаєш?..

– Тебе не впізнаєш, - ствердно засопів у вухо Вітько. – Чув, чув. Твоя мама… Співчуваю…

– Треба пересіктись. Кажи, де?..

– Чого довго гадати? – хихонув однокашник. – Давай у ресторані!..

Ресторан «Самограй» відкрили на пошті. У зв’язку зі збитковістю її обскубли з усіх боків. Внизу прорубали у вікнах двері для кількох магазинів, навіть прокуратуру помістили на другий поверх. І для ресторану місце знайшлося.

Побачив Вітька ще від входу – огрядний, з пивним черевцем, він сунув, як бульдозер, ледве лавіруючи поміж столами. На майці через усі груди напис «Streetball», хоча, судячи по фігурі, він був такий далекий від спорту, як я від розуміння, навіщо з ним зустрічаюсь.

– Кава, віскі, содова? – на американський манер запитав друга.

– І пожерти також! – не підтримав мій швидкий варіант Копиленко.

Щось у ньому змінилось. Я за ним спостерігав, поки ми їли, пили й вели легку балаканину, всіляко уникаючи згадок про маму. Вітько весело розповідав, що збив бригаду будівельників і виконує замовлення багатіїв, та не тільки в Емську, але й по всій країні і за кордоном. Його бригада славиться ретельністю і високим рівнем виконання. Ну, і відповідно, має гарні заробітки, не бідує. Це взагалі-то дивний збіг, що застав його вдома, бо він приїхав на день народження дочки, подарував їй і зятеві путівку на Балі. На завтра Вітько готується летіти у Лодзь, де залишив своїх хлопців. Я нарешті визначився з тим, що непокоїло: друг більше розмовляв, аніж я. Він був упевнений у собі, енергійний, цілеспрямований. Якраз те, чого мені бракувало. Санчо Панса пропав, з’явився бульдозер, що пре напролом.

– Друже, підкажи – де міг би прослухати оцю плівку? – м’яко перебив його нескінченні тиради.

– Хм… - збився з думки Вітько і взяв бобіну, пооглядав її. – Де ти це чудо техніки розкопав?

Страницы