«Зламані сходи. Детективні записки соціопата», роман, частина 1

Вона повернулась у свою квартиру, а я зайшов до себе. Налисники тицьнув при вході на тумбочку, де в акуратної мами стояло чисте взуття. Знову сам, і знову  охоплюють дивні відчуття страху й незахищеності. Ніби залишився один на цілому світі й ніхто мені не прийде на допомогу, коли вона знадобиться. Мами  нема, Ія втекла, забрала сина, тато ще в дитинстві пропав. Чого мене всі покидають? Що зі мною не так?..

Я сів і втупився в годинник на телевізорі, який зупинила дбайлива сусідка.

Тиша й самотність аж дзвеніли, лякаючи пусткою. Тато колись розказував мамі, що пережив клінічну смерть. Вони проводили телефони у новому заводському приміщенні. І тата, як наймолодшого, поставили пробивати діри у стінах. Тоді ж не було такої техніки, як зараз. Гупав шлямбуром, аж пилюка сипалась в очі. А під штукатуркою був силовий кабель. Спалахнули іскри, тата вдарило, і він упав на підлогу. Злякані колеги помацали його пульс. Убило струмом!.. Закрили кімнату і втекли, не знаючи, як повідомити начальству про трагедію. А тато отямився й бачить, що залишився сам, ледь живий, у темному приміщенні. Відчай і безсилля охопило його. Так і просидів кілька годин у самоті, без допомоги, скрутившись на підлозі у кутку, поки нарешті злякані монтери подолали страх і повернулись. Тоді він плюнув на все і полетів за мамою в Емськ. Людина мусить мати близького, який ніколи не зрадить. 

Сусідка зайшла у квартиру без дзвінка. В руці тримала папірець.

– Ось… Телефон тієї жінки. Нечитайло Світлана Давидівна. Вона живе в Христинівці.

Я кволо махнув, щоб поставила. Буду мати настрій, зателефоную.

Коли тітка Марина вийшла, все ж набрав, не втримався. Дружина Нечитайла довго не могла зрозуміти, хто дзвонить і що хоче. Через кілька фраз до неї дійшло і вона розчаровано зітхнула. Нема їй що мені сказати. За два місяці до події залишила чоловіка самого й поїхала з дочкою до батьків. Не розлучилась, навіть на аліменти не встигла подати. Що сталося з чоловіком, не знає. Приїжджав до неї капітан міліції, розпитував, чіпався, ніби вона у чомусь винна. Так і повернувся ні з чим…

Заснув на дивані, не роздягаючись. Годинник поправив, запустив. І він мене приколисав рівномірним цоканням.

Зранку розбудив мобільник. Він мигав оком і втікав по підлозі, наче живий. Придивився крізь дрімоту – годинник на телевізорі показував шосту.

– Слухаю!

Я нарешті дотягнувся до втікача.

– Синку! Не розбудив? – почувся знайомий голос Іларія Шамана.

Оце буду йому казати, що спав одягнений на дивані.

– Слухаю! – повторив уже впевненіше.

– Переглянув свої записи, - по-діловому, ніби давно не спав, доповів слідчий. – Дещо уточнив… Дещо перевірив… Можеш записувати?

–Зараз!

Я перебіг у мамину кімнату, сів за її стіл, знайшов папір.

– Диктуйте!

– Так… Сахно Леонід Яремович. Ну, ти пам’ятаєш, полковник… Живий, тільки важко хворий. Йому без року вісімдесят. Зараз лежить у лікарні, палата інтенсивної терапії. Можеш навідати старого. Зважай, коло нього крутиться син. Теж Леонід. Значить, Леонід Леонідович… Нарваний і сварливий. Він у нас тут… як прокладка. Між владою і бізнесом. Чи простіше сказати – між владою і бандитами. Бачиш, як вийшло? Тато з бандитами боровся, а син їх підгортає… Далі. Вербицька Наталія Миколаївна, дружина пропалого начальника АТС. Цій на рочок чи два більше, ніж мені, а бігає, немов коза. Заробила італійську пенсію, тепер прогулює по місту у білих штанях, ніби двадцятка. То така жінка, що не сумує. Двоє її діток повиростали й десь за Емськом. Не знаю де, не зміг уточнити. Та й що вони тобі скажуть? Були малі, трохи старші від тебе… Ще далі. Оті сторож і майстер зі столярного цеху повмирали. А звідти, як відомо, нема зв’язку… Зате живий головний лікар диспансеру. Полежай Ярослав Гнатович. Проживає в селі Красне, вулиця Котляревського, 8. Оце й все!..

– Так… А Нефьодов? – згадав я ще одне прізвище.

– За моїми даними… Нефьодов виїхав у Росію і віддав там кінці.

– Ще Збруєв… Мент. Лейтенант, який розслідував після вас, - поправився я.