«Зламані сходи. Детективні записки соціопата», роман, частина 1

– Збруєв Михайло Олегович, - кашлянув Шаман. – Цього шукай сам. Він якесь… Сіті… очолює в Києві. Не хочу навіть чути про нього!

– Я вже потроху знаходжу ваші сліди, - сказав йому із задоволенням. – Ви їздили у Христинівку до жінки кабельника…

– Слідів багато, а толку мало, - буркнув Іларій. – Заплутався у тих слідах… Я на зв’язку. Коли що – дзвони!

– Ви теж, - промовив у телефон, який вже пікав.

Тепер  мушу пройти ці прізвища, щоб упевнитись, що капітан нічого не пропустив. З’явилась бадьорість, що так мені була потрібна. Якщо вже зібрався йти у цю дорогу, то треба її подолати до кінця.

Каву випив у кав’ярні «Street Coffee», що відкрилась недалечко. Вирішив першим навідати у лікарні полковника. Він тоді був вирішальною фігурою у розслідуванні. Відсторонив капітана і призначив лейтенанта Збруєва. Напевно мав свої мотиви, про які Шаман може недоговорювати. Лікарня була за автострадою, на тому боці. Тож я прикинув, як туди добратися й пішов пішки. Заскочив у магазинчик і купив старому солодкої водички та сухого печива. В Емськ прилетів літаком, не раз пошкодував, що не маю авто. Але в мене є план – проїхати маршрутом мисливців, всі вісімдесят дев’ять кілометрів. Завтра візьму на прокат і поїду.

Після кількамісячних страждань матері я ненавиджу лікарняний дух і гомін болю, який тут волає з кожного закутка. Білі халати мені ще довго будуть ввижатися.

На диво, палату інтенсивної терапії знайшов одразу, без провідників. Медсестра в реєстратурі тільки непевно повела пальцем з манікюром: туди, на третій поверх, скраю.

На лікарняному ліжку побачив дідуся, маленького, жвавого, з круглими очима, який був зовсім не схожий на полковника. Ми іноді людину не бачимо, а тільки форму, бо у формі всі стають суворими й віддаленими. Форма скрізь нами править. А зняти форму, то вже й не пізнати чоловіка. Дідусь водив перед собою книгою, то віддаляв її, то наближав. Намагався прочитати крізь товсті окуляри. На вигляд мав набагато менше років, ніж заявив капітан Шаман. Слідчий міг позаздрити здоров’ю полковника Сахна. А інтенсивна терапія, мабуть йому потрібна для профілактики. Планова, так би мовити, госпіталізація.

– Леоніде Яремовичу, можна до вас?

Не чекаючи згоди, увійшов, поклав перед старим дарунки, які нічого не значили.

– Мені порекомендували вас, як досвідченого спеціаліста, - продовжував тараторити я.

Полковник повільно поклав між сторінками заставку, закрив книгу й зняв окуляри. Він добре бачив далеко й без них. На його обличчі промайнуло вдоволення, бо його давно не відзначали, як досвідченого спеціаліста. Проте не вимовив і слова. Замість слів у ньому говорив старий гарт – уважно дивився й чекав, що далі скажу. Йому нема куди квапитись на лікарняному ліжку.

– Пам’ятаєте справу про мисливців, які пропали?

– Хто це вас сюди пустив? – замість відповіді запитав полковник Сахно.

– Один наш спільний знайомий порекомендував звернутись до вас, - я пробивався до нього крізь несподівану насторогу, що промайнула у його очах.

– Який спільний знайомий? – полковник звично допитував і дізнавався більше, ніж я.

– Капітан Іларій Шаман, - вирішив послатися на слідчого. – Він стверджує, що…

– Що він може стверджувати? – обурливо вигукнув дідусь. – Пропив розум і вилетів з міліції!.. Я його сам звільнив!

– Знаю. Він розповідав… Я не про те хотів вас запитати, - мене почала дратувати наша розмова, що не могла підійти до суті. – Власне… Я син Петра Холоденка, третього, наймолодшого, учасника тієї… таємничої поїздки. І хочу дізнатись про долю батька.

– Ти, може, журналіст? Писака?.. – не повірив мені полковник. – Десь розкопав стару справу і вирішив погратись у слідчого?

– Журналіст. Фрілансер, - погодився я і показав йому паспорт. – Але це тут ні до чого… Я справді хочу розібратись у долі батька. Ви мені поможете?

– Хіба тобі п’яний Шаман нічого не розказав? – знову перейшов до допиту загартований Сахно.