«Зламані сходи. Детективні записки соціопата», роман, частина 1

– Розказав… Що міг, розказав. Але він бачить тільки зі своєї дзвіниці. Мені потрібні різні погляди на ту давню трагедію.

– Ото що він тобі розповів, якщо язик його не плутав… Те і я знаю, - знову взяв книгу полковник. – Нема тієї справи. Давно згинула. Знищили її ще за старої влади… А мене відправили у відставку.

– Гаразд, нема справи. Але є ви, які можете мені хоч що-небудь розказати…

– Ти бач, де я лежу? У палаті інтенсивної терапії, - не подався на моє прохання твердий полковник. – У мене діагностували хворобу Паркінсона. Це така штука, що починає трясти й відбирає пам’ять… Хочеш моєї смерті? Нічого я з того періоду, будь він проклятий, не пам’ятаю. Відрізав, забув!.. Книжки он читаю, чужим життям живу.

– Ви чогось мене зустріли, як ворога…

– Я тебе зустрів нормально, - похвалив себе полковник. – Як ворога тебе зараз зустріне мій син Льоня. Він ось-ось на підході…

За цими словами у палату рвучко увійшов чоловік старшого віку. У нього був такий же рішучий і твердий погляд. Чоловік на хвилю зупинився, розглядаючи мене. Видно спершу подумав, що то лікар коло його батька. Але я на лікаря був зовсім не схожий. Тож син запитав полковника:

– Тату, хто це?

– Хіба я знаю? – старий натягнув окуляри для читання і сховав задоволену посмішку. – Випадково зайшов. Помилився… Печивом хотів мене пригостити.

– Я зайшов до вашого батька, щоб дізнатися…

Та Леонід уже не хотів мене слухати, відчинив двері й показав на вихід. Він увесь напружився, ніби готувався до бійки. Голову вниз, праве плече вперед… Емськ усіх навчив атакувати.

– Ідіть звідси! Щоб я вас тут більше не бачив! Бо зараз охорону покличу…

Я вийшов, розгублений. Розмова не вдалася, зірвалась. Чи то я в тому винен, що не так почав, не так глянув, чи полковник Сахно навмисне випровадив мене з палати? Здавалося б, що тут такого?.. Прийшов син розпитати про батька, який дуже давно пропав на полюванні. Чого злитись? Чого уникати мене? Хіба я не маю права знати правду?..

Постояв біля скляних дверей, наслухаючи, як бубонять батько й син, і подався донизу. У полковника хвороба Паркінсона, яка трясе й відбирає пам’ять. Тільки от здалось мені, що в нього хвороба хитрощів. Дурна, непояснима. Завівся, знервувався і не поділився жодною інформацією. Старий упертюх вирішив, що його вже нічого не цікавить, крім чужого життя з книг.

Та давня таємнича справа, схоже, його теж дістала, що не хоче згадувати.

Вербицька призначила мені побачення у парку, в «Сторожовій вежі». Їй туди близько від будинку, де проживає.

Тіні високих дерев хитали травами. По алеях прогулювались мамочки з колясками, пролітали на велосипедах хлопчаки. Два солдати гойдали на човниках дівчат. Їм та цивільна справа так подобалась, що вони поскидали картузи. Дівчата розвіювали платтями й сміялись.

Бармен зустрів мене, як давнього приятеля. Він, напевно, думає, що я хворий на геронтофобію – призначаю побачення старим, а потім їх убиваю в темному закутку. Хлопець з інтересом поглядав на наше з Вербицькою побачення й готував каву. У «Сторожовій вежі» заведено подавати каву без замовлення. Бармен поставив перед нами чашки й відійшов, хмикаючи. Вербицька була дивною жінкою. За інформацією Шамана, їй не менше сімдесяти п’яти. Та це була неправда. Вона виглядала на п’ятдесят, а може й молодше. Струнку фігуру підкреслювали білі штани із джинсової тканини, тісна блузка обтягувала груди. На лиці – зовсім небагато косметики, тільки окремі мазки, щоб приховати стару шкіру та непрохані зморшки. Жінка оптимістично поглядала на мене, як на майбутнього партнера. Ще цього мені бракувало!..

– Пані Наталіє! Мене звати Юрій Холоденко, - вирішив я утвердити діловий тон у нашому спілкуванні. – Вам прізвище Холоденко про що-небудь говорить?

– Холоденко? – повела бровою жінка з італійською пенсією. – А має говорити?

– Колись давно ваш чоловік Дмитро Вербицький пропав на полюванні з моїм батьком Петром Холоденком, - нагадав я їй давно минулу подію.