«Зламані сходи. Детективні записки соціопата», роман, частина 1

– А що ви самі думаєте? Що, на ваш погляд, сталося з чоловіками?

– Що я думаю? – перепитала дещо роздратованим голосом. – Убили їх!.. Безсумнівно, убили… Діма мені довго снився. Мертвий… Сяде коло мого ліжка, увесь сірий такий, повільний, наче мара, і говорить тягучим голосом, що йому страшно самому серед лісу… Я його питаю: «Де ти?» А він мені: «Не знаю. Лежимо з Северином і ніхто не приходить…»

– З Северином?.. Тільки з Северином? – ухопився я за її слова, як дитина, яку порадували.

– Це ж сон! Всього-на-всього сон, - гірко усміхнулась жінка, яка не старіла. – До психолога ходила, щоб заспокоїтись… І правда. Поміг. Через кілька сеансів перестав сидіти наді мною Діма.

– Тут ось моя візитка, - подав їй. – Щось згадаєте, подзвоніть… Я з’їжджу в Київ, потім повернуся. Ми разом прослухаємо запис про Луїзу.

Вербицька взяла візитку, прочитала, змахнула нею пилинку зі стола. Потім вдумливо глянула мені у вічі.

– Ви справді гадаєте, що можна розкопати цю історію?

Я нічого не відповів. Заплатив на барі за каву, підморгнув вдавано заклопотаному барменові й зійшов по гвинтових сходах донизу. Вербицьку жаль. Забула, скільки їй років. Береже себе для чоловіка, який пропав.

Солдатів, які гойдали дівчат, вже не було. Вітерець сам поскрипував човниками…

Розділ п’ятий

На станції прокату машин було безлюдно й тихо. Клієнти сюди рідко навідуються. Я походив поміж потриманими колимагами під допитливим оком клерка, який спостерігав за мною з вікна, і показав йому пальцем на трудягу дизеля, мовляв, оцю, будь ласкавий, вийди та оформи. Клерк кивнув і вибіг до мене, розсипаючи навкруг себе якісь слова, що він радий, що я вибрав, що він зараз… Я дав йому свої документи і попросив чимшвидше оформити, бо маю термінову поїздку. Важливі діла, знаєте, не ждуть. Поки ожилий чоловічок длубався у комп’ютері і випускав з принтера папери, я ще раз пройшовся стоянкою прокатних авто і з сумом констатував: в Емську цей бізнес ледве живий. Гонорова провінція звикла мати свої машини, та все круті й дорогі, а не позичати на годину. В ряду стояли з десяток легкових моторів бізнес-класу й два блискучих довгих лімузини для особливих урочистостей.

За кільцевою я звернув направо, до супермаркету «Метро». Якщо вже зібрався на цілий день в дорогу, то треба прикупити води і який-небудь сухий пайок. «Метро» - це наше все. Зайдеш на п’ять хвилин, заблудишся надовго. У відділі цифрової техніки я зупинив погляд на виставці фотоапаратів. І раптом зрозумів, що мені пора озброюватись. Смартфон добре, але пора переходити на професійні рейки. Поки вислуховував лекцію продавця про різницю між компактним та дзеркальним апаратом, про види карт пам’яті та пікселі, поки я м’явся перед вибором – «Soni», «Olympuc» чи «Nicon», промайнула добра година. Я зупинився на перевіреному «Ніконі» і з обновкою вийшов на стоянку. Ще здалеку завважив, що з машиною щось негаразд. Так і є – всі чотири колеса пробиті. Я пооглядав великі прорізи на шинах і зателефонував Іларію Шаману.

– Капітане, ви не повірите. Мені пробили шини!..

– Синку, я вже в такому віці, що нікому не вірю, - буркнув розважливо старий слідчий. – Ти де?..

– На стоянці біля «Метро».

–  Чекай. Зараз приїду!..

За хвилин двадцять до мене підрулив потріпаний зразок закордонного автопрому із загадковою назвою «Mitsubishi L200». З нього неквапно вивалився Іларій, аж машина з полегшенням зітхнула й піднялась. Попри червневу духоту, Шаман був у сорочці з довгими рукавами і піджаку. Піджак став звичним ще з тих часів, коли носив під пахвою пістолет. Іларій мовчки кивнув, обійшов машину й присів біля колеса. Сумнівів не було – прорізали ножем, різко, без вагань, на всю ширину леза. Капітан для чогось засунув пальця в проріз і вимовив:

– Синку, ти стаєш в Емську суперзіркою. Де тебе носило? З ким зустрічався?..

– Та ні з ким не зустрічався, крім тих, що у вашому списку, - до мене нарешті дійшло, що ця акція не випадкова. – Може шпана порізала?

– Шпана, безсумнівно шпана, - погодився Іларій і звівся на рівні. – То з ким зустрічався?