«Зламані сходи. Детективні записки соціопата», роман, частина 1

Викинувши через три місяці тростину, якою підпирав покалічену ногу, я вирішив, що добре було б здобути робітничу професію. Роботяги скрізь потрібні, як би не мінялась суспільна кон’юнктура. Запас, так би мовити, не зашкодить. Тут мені підвернувся однокласник Валерій Кравець, який із захопленням розповідав, що вчиться на токаря, а це оригінальний фах. «Уявляєш, ріжеш метал різцем, як масло ножем», - розповідав мені. Він не жартував. Токар таки справді ріже метал, як масло. Я сам перевірив. Спочатку навіть захоплювався. З грубої болванки на твоїх очах випірнає філігранна деталь, накреслена конструкторами. Щоправда, мені ніколи не вдавалось дотриматись до мікрона розмірів, а точність в деяких сферах – найперша вимога. Через півтора року начальник Олексій Гризоглазов, який вічно бігав по цеху в обвислому синьому халаті з кресленнями і штангенциркулем, нарешті виповів заповітне: «У тебе, Холоденко, руки із задниці ростуть. Ти помилка природи. Ніколи розмірів не дотримуєшся!». Там були ще тиради, які не перекладаються на звичну мову, тож я їх пропущу з поваги до вчительських зусиль мами. На цьому ми лагідно погодили: я йду мити від шмаровидла і суспензії руки, що не звідти ростуть, а він мені дає гарну рекомендацію на всі чотири сторони.

В Емськ повертатись не хотів, тож прямим курсом полетів у столицю. В Емськ повернешся, зразу почнуть розпитувати: ким став, чого добився. Провінційне примірювання і зважування, гра гонору й марнославства. Не люблю цих знуджених поглядів, які шукають, за що зачепитись і кому обсмоктати кісточки.

Мама поклала на своєму робочому столі, за яким перевіряла шкільні зашити й готувалась до уроків, портрет тата. Тато усі ці сорок років за нею і спостерігав. В нашому домі рідко бували чужі чоловіки. Тільки з крайньої потреби – щось відремонтувати чи занести. Мама скрізь відчувала татів погляд і була вірна йому.

Дядько Борис, татів брат, який проживає в Одесі, порадив мені податися в столицю, там у нього проживав друг Ед Хезерлі, український грек, дуже винахідливий на несподівані проекти. «В Одесу не їдь, тут загнешся, - обірвав моє бажання податися до моря дядько. – Одеса – дуже дороге місто». Як він сам виживав у дорогому місті, татів брат не розповідав. Він виробляв із колегами верстати з програмно-числовим управлінням і продавав їх в Іспанію. Тоді ми ще могли виготовляти конкурентну продукцію.

Ед Хезерлі чекав мене в кафе на розі Лютеранської. Чоловік мав сорок п’ять років і важку задишку, курив кубинську сигару й пив третю чашку кави. У білих штанях та солом’яному брилі, Ед виглядав, як молодий денді, який випадково залетів із Парижа та нудьгував у пошуках розваг. На його вдоволеному лиці з вусиками, що стирчали приклеєною щетинкою, грала лінива усмішка. Проте очі прискіпливо і допитливо оглянули мене.

 – Хелло! – привітно помахав Ед і показав, щоб я присідав за столик. – Як ся маєш?..

Я детально почав розповідати про свої справи та рекомендації дядька Бориса. Тоді ще не знав про американський стиль спілкування: про що-небудь, аби лише зав’язати розмову. Про погоду: «Ух, ти! Сьогодні чудовий день». Про роботу: «У мене гнучкий графік. І сам я гнучкий та мобільний. Всім це дійсно подобається». Про захоплення: «Я вчусь грати на гітарі за самовчителем». Якби я знав про це, то зразу би так і сказав: «І can’t imagine my life without horse riding»*. Мати мене вчила не тільки рідної, але й англійської, бо вважала, що її синок має бути освіченим та просунутим. Натомість я почав нудно розповідати про чергову поразку, яку дістав на робітничій ниві, про необхідність десь прилаштуватись, аби не пропасти.

 – Юрію! Ти сам себе чуєш? – заклацав перед моїм носом пальцями київський денді. – Каву будеш пити? Чи, може, чогось міцнішого?..

 – Каву можна. І трохи коньячку, - відповів я тремтливим голосом.

 – О! Це я розумію! – підтримав Ед і замовив дві чашки кави та по п’ятдесят коньяку. – Розказуй! Що вмієш і на що згоден…

 – Вмію небагато. Згоден на все, - випалив я, не задумуючись.

 – Не можу уявити свого життя без верхової їзди.

 – Мій френд Боря про тебе багато говорив, - пахнув на мене димом сигари Хезерлі. – Птиця Говорун кмітлива і куди попало дзьоб не соває… Мій френд Боря абищо до мене не пришле. Ти хто йому? Племінник?.. Тепер про родичів не дбають. Тепер родичів оббирають…

Я зауважив його схильність говорити алегорично, ніби вичитаними в книжці цитатами. Або це він сам так формулював свої речення, щоб видаватись освіченим та глибоким. Хоча в очах нерідко в нього проблискував відчай, ніби у розумного і невиліковно хворого чоловіка, який марнує виділений йому час на дрібниці.