«Зламані сходи. Детективні записки соціопата», роман, частина 1

Борис Крамер

Мама відчула, що відходить. Її бліде лице засвітилось світлом, що линуло десь зсередини, з-під шкіри, ніби вона віддавала останні сили, щоб утриматись на цьому світі. Вона була спокійна й умиротворена. Мама мене жаліла, не хотіла турбувати своїми недугами. Так незручно вийшло, її Юрій мусить перейматись і через неї відчувати біль…

Одного разу отямившись, вона сказала, ніби продовжила давню розмову зі мною:

–  Знайди тата! Він живий!.. Він тебе чекає…

Всі ці сорок років мама уперто стверджувала, що тато живий. Вона серцем відчувала. Просто тато потрапив у непереборні обставини. А татів портрет на столі, як клятва вірності…

 

Розділ другий

Похоронив маму у Києві. Міста прив’язують людей до себе могилами рідних та близьких. Емськ нас нічим не тримав, тільки таємницею татового зникнення.

Коли вмирають найближчі, з’являється відчуття пустки. Серце не вірить у нову реальність, кидається й мечеться у пошуках рідного обличчя. Пам’ять норовливо стріпується і втікає у теплі спогади. Нова реальність, як будинок з наскрізь відчиненими вікнами й дверима, з різкими протягами, відбирає те тепло й суворо виштовхує у вир життя. Не залишайся надовго, бо скорботний будинок зачинить вікна й двері, не випустить. Якщо ти не можеш цього змінити, то йди далі, живи, не окутуй себе горем. Мати не хотіла, щоб я страждав…

Сусідка тітка Марина постаріла й схудла. Вона дивним чином поєднувала в собі чистьоху й нечупару. Завжди вимите й доглянуте помешкання та стара заношена нічна сорочка, в якій могла проходити цілий день і вискочити до сусідів в наопашки накинутому халаті. Сиділа сама у квартирі на пенсії. Скаржилась на чоловіка. Семьйон Семьйонович її обманув. Обіцяв, що ніколи не покине. А взяв і покинув. Грав у своє доміно та й так похилився при всіх набік, ніби заснув. Люди до нього: «Семьйон Семьйонович!» А він ні словечка. Покинув тітку Марину, обманув…

Неспокійна сусідка першим ділом подзвонила в школу й повідомила, що нема їхньої кращої вчительки, померла. Син у Києві поховав. І як то тепер бути? Похорону нема, а вшанувати Настасію Андріївну треба. Директор школи Густав Волошин розпорядився виставити траурний портрет мами при вході. І сам прийшов із купкою колег. Я не знав, як їх приймати. Мовчки тупцював посеред давно чужої для мене вітальні й тужливо гадав, коли це все закінчиться. Потиски рук, поплескування по плечу, обійми, тиха сльоза. Багатьох учителів я знав. І вони усі мені співчутливо шептали, що гарна мама у мене була. А мати десь наче перебувала тут, у квартирі, за стіною, тільки не виходила до своїх товаришів. Замість неї мусив відповідати я…

День відвідувань нарешті закінчився і я залишився сам. Квартира ніби стала меншою. Гнітило непереборне відчуття, що мама десь поряд, тільки не виходить. Ось її сукні, блузи й піджаки. Вона одягалась у школу строго, без кольорових надмірностей. Туфлі при вході, м’які домашні тапочки. У ванні – зубна щітка, аерозолі, духи й гребінь. У гребені заплуталось кілька сивих волосків. На робочому столі – зелена лампа, вкрита в’язаним мереживом, кілька підручників, дві-три ручки. Під склом – розклад уроків. Здавалось, вона згадала, що той розклад неждано помінявся і вибігла, поспішаючи. У кутку стола, під полицею з книгами, портрет тата. Тато для мене тільки тим портретом і обмежувався. Я його не пам’ятав. Мені було два роки, коли він поїхав на своє полювання. З портрета дивився молодий хлопець. М’які чорняві вуса ще не загрубіли, а погляд карих очей бачив за об’єктивом маму, бо світився теплом і любов’ю. Ніби передавав вітання здалеку. Вітання, що не згасало ось уже сорок років. Тато тоді був майже вдвічі молодший від мене. Йому виповнилось двадцять чотири. І прожив він з мамою тільки три роки. Щасливі роки, але дуже короткі.

«Сорок років! Цілих сорок років! Як же його знайду?..»

За цей час стільки подій прогуркотіло у світі! Скільки то треба зусиль, щоб розібрати притиснені часом завали над однією-єдиною людською таємницею?

Страницы