«Зламані сходи. Детективні записки соціопата», роман, частина 1

Вигадка Еда мене приголомшила. Робити газету? Це ж не пироги пекти!.. І не метал різати, як масло. Я ніколи цим ділом не займався та й рожевого уявлення не мав, з якого боку підступитись. Проте природна кмітливість мене не підвела. Першим ділом найняв підкованого технаря, який взяв на себе верстку та оформлення газети. За мною залишались тексти й ілюстрації. І тут у мене вийшло, бо раптом знадобилась мамина наука про складнопідрядні речення. Скільки вона мені їх удовбувала у мозок! Писати, чорт забирай, виявилось цікаво. Я іноді поринав у текст бездумно й стихійно, не знаючи логічного завершення, але попри всі сюжетні кульбіти завжди падав, як кішка, на чотири лапи. Фінал моєї писанини надихав. Публікації виходили захопливі й жваві, як і належить місцю, де голосно дзвенить монета. Ед сидів у своїй ложі з газетою і м’яко поглядав на мене, як батько, який відкрив таланти у сина. Газета йому подобалась, хоч я скоротив її назву – «Перегони». Навіщо розжовувати?.. Чи додавати романтики?.. Романтика у такому ділі не допомагає. Тут потрібен твердий чоловічий розрахунок і трохи веселої вдачі…

Купка пацанів щосереди прибігала, розхапувала свіжий тираж і за пару гривень роздавала біля входів у метро. «Перегони» раптом з’явились у людських течках і портфелях, на робочих місцях і на столиках у кафе, у залах очікувань і в дбайливих руках торговок з Бесарабки, заповнили сміттєві урни і забіліли під ногами на тротуарах. Ні-ні, та й хтось почитає, зацікавлено пошкребе маківку, а потім з інтересу згадає тролейбусний маршрут до іподрому. На глядацьких місцях відчутно збільшилось люду. Проект Еда давав реальні результати. Він відчував себе цивілізованим чоловіком, який займається серйозним бізнесом. Це вам не на вокзалі кульки ганяти в стаканчиках. Для повноти Едового щастя я відкрив сайт іподрому, бо за цифровими технологіями було незаперечне майбутнє.

Отоді Ед і запропонував мені вступити на факультет журналістики. Там у нього був знайомий доцент Лозовий, який працював на кафедрі нових ЗМІ й проводив семінарські заняття. Лозовий мене натаскав на іспити, які я успішно склав. Якраз вчасно, бо на осінь 1999 року мій патрон здувся – куріння та непомірне хлебтання кави таки довели його до лікарняного ліжка. Ед Хезерлі сумовито сказав, помираючи, що він у цьому житті все перепробував, аби вибитись на поверхню: і жінок любив, і контрабанду ганяв, і фальшував ставки, і по світу мандрував. Жив у своє задоволення, нікого не питаючись дозволу. А от тепер, на смертній подушці, раптом зрозумів, що мало робив добра. Горе тому, кому нема на що озирнутися. Не йди, Юрію, моїм шляхом… Ед попросив привести до нього нотаріуса і переписав усе своє майно та гроші на сиротинець у Маріуполі, звідки, виявляється, він випурхнув. Я навіть сльозу пустив і подумки подякував дядькові Борисові, що звів мене з таким чудовим чоловіком.

Навчання в університеті – це така нудьга, що розказувати нема про що. Ярмарок марнославства. Лозовий зразу сказав: в універі не вчать писати, тут розширюють інтелект, бо журналіст без інтелекту – це дурний писар у конторці чиновника. Лозовий знав, що казав, бо мав газетну практику і втік із неї у теорію. У Лозового був червоний ніс і сумні очі, як у Сатрапа з іподрому, що постарів. Все було, та загуло. Доцент носив набитий чорний портфель і аж наче перехилявся на той бік. Хлопці жартували, що там у нього не книжки, а зо дві пляшки бурбону, як пальне для машини, без якого він втрачає сенс і потенцію.

Студентська практика мене звела з редактором газети «Сільські обрії» Йосипом Дреботом. Колись Йосип один раз проскочив у депутати парламенту, осідлав ліву хвилю й добився бажаної мети. Мені жаль тих людей, які скуштували влади. Жити так, як до злету, вони не можуть, бо це не по їхніх крилах. І до високого крісла знову не добитись. Не обирають, та й годі!.. Тоді невдахи починають дриґатись і корчити з себе невизнаних лідерів. Йосип осідлав коника (я не можу без іподрому та незабутнього Еда, хоч ти плач!) приватизації землі і розганяв його, прискорював, аби знову вскочити у парламент. Приватизація – це злочин перед селянами, який не простять наступні покоління. Не знаю, коли він останній раз бачив справжніх селян, але на його жорсткому й жовчному лиці завжди палахкотіло вогнище голоду: до слави, до грошей, до реального стейку чи хоча б піци, яку він постійно замовляв у свій кабінет. Йосип запропонував мені покинути навчання або перевестися на заочне відділення, бо йому потрібні молоді й талановиті кадри, а мені нема чого дарма втрачати час. Е, ні, подумав я, нема хап-хап, не для того друзяка Ед мене сюди послав, щоб я відмовлявся від освіти. Та й на кого проміняв?.. На кон’юнктурника, який пробивається до влади.

З Йосипом Дреботом я не порвав, а час від часу їздив у глибинку й писав для його «Обріїв» матеріал, підкидав дровець у суспільну дискусію. Одного разу мою публікацію слухали на парламентському комітеті, звідки повернувся зраділий Йосип. Його акції зростали і він уже готовий був мене озолотити, щоб тільки уклав контракт. Хто зараз на вищу освіту дивиться? А я такий, що вмію дохідливо роз’яснювати. Ніяких обріїв без мене у «Сільських обріїв». Не піддався, закінчив і аж тоді прийшов, хоч у Йосипа ще більше з’явилось на лиці жовчі, бо знову прокатали на вороних (Еде!.. Еде!.. Я за тобою сумую).